Айн Ренд - Джерело

Він не хотів називати це; він хотів, щоб вона зрозуміла і не злякалася. Вона не змогла пережити процесу Стоддарда, вона втікала від страху, спостерігаючи, як світ завдає йому болю, але тепер погодилася допомогти йому. Погодилася на повну безтурботність. Вона стала вільною, і він знав про це.

Дорога пласкою стрічкою бігла повз темну смугу Лонґ-Айленду, але Домінік здавалося, що вона здіймається вгору. Це було незвичайне відчуття: відчуття піднесення, неначе її автівка підіймалася вертикально вгору. Вона вдивлялася в дорогу, але панель приладів у полі її зору скидалася на панель керування літаком. На годиннику була одинадцята десять.

Вона зачудовано думала: «Я ніколи не вчилася керувати літаком, але тепер знаю, що при цьому відчуваєш; саме як зараз, нескінченний простір і жодних зусиль. І невагомість. Здається, саме це відбувається в стратосфері — чи в міжпланетному просторі? — коли людина просто пливе у невагомості, а закон гравітації не діє». Вона почула, що сміється вголос.

Просто відчуття піднесення… В усьому іншому вона почувалася нормально. Вона ще ніколи не керувала автомобілем так упевнено. Думала: «Це нудна механічна робота — вести автівку, тому я знаю, що розум у мене ясний»; вести машину здавалося так само легко, як дихати чи ковтати, наче це була життєва функція, що не потребує уваги. Вона зупинилася на червоне світло світлофора, що висів на перехресті невідомих доріг у невідомих напрямках, повернула, минула решту автівок і була переконана, що сьогодні увечері з нею нічого не станеться; її машиною керував пульт дистанційного управління — один із цих автоматичних променів, що вона про них читала — це був маяк чи радіохвилі? — а вона просто сиділа за кермом.

Це звільнило її від думок про все, крім несуттєвих дрібничок, допомогло почуватися безтурботною і… несерйозною, подумала вона, цілком несерйозною. Це була певним чином ясність, як те, що кристал прозоріший за повітря; почуватися нормальнішою, ніж завжди. Лише дрібниці мали значення: тонкий шовк її короткої чорної сукні й те, як вона натягувалася на колінах, рух пальців у взутті, коли вона ворушила ногами, напис «Обіди в Денні» золотими літерами на темній шибі вікна, що промайнуло повз неї.

Вона була дуже весела під час вечері, що її влаштувала дружина банкіра, впливового Ґейлового приятеля, прізвища якого вона не пам'ятала. Це була чудова вечеря у величезному особняку на Лонґ-Айленді. Вони були неймовірно щасливі бачити її й дуже засмутилися, що не зміг приїхати Ґейл. Вона з'їдала все, що перед нею ставили. Мала несамовитий апетит — як у ті рідкісні миті дитинства, коли вона поверталася додому, весь день пробігавши в лісі, та її мати страшенно раділа, бо боялася, що вона матиме анемію.

Вона розважала присутніх за столом історіями зі свого дитинства, вона змусила їх реготати — і це була найвеселіша вечірка з усіх, що їх могли згадати господарі. Згодом, у вітальні з вікнами, широко відчиненими в темне небо — безмісячне небо, що тяглося позаду дерев, позаду будинків аж до узбережжя Іст-Ріверу, — вона сміялася і щось розповідала, всміхалася людям навколо так тепло, що вони теж узялися розповідати про найдорожче для них; вона любила цих людей, і вони відчували її любов, вона любила всіх людей на землі, а одна жінка сказала їй:

— Домінік, я й не знала, що ти можеш бути така чарівна.

І вона відповіла:

— У цьому світі я не маю жодних клопотів.

Але насправді вона не зауважувала нічого, крім годинника на зап'ястку, знаючи, що мусить вийти звідси о десятій п'ятдесят. Їй не спадало на думку, що вона скаже, виходячи, але о десятій сорок п'ять попрощалася, рішуче і переконливо, а о десятій п'ятдесят її нога була вже на педалі акселератора.

Це був закритий двомісний автомобіль, чорний із червоною шкіряною оббивкою. Вона подумала, як прекрасно Джон, водій, відполірував цю червону шкіру. Від цього автомобіля нічого не залишиться, і було дуже доречно, що за своєї останньої подорожі машина мала якнайкращий вигляд. Як дівчина своєї першої шлюбної ночі. «Я ніколи не вбиралася для першої ночі — у мене не було цієї першої ночі — з мене лише щось зірвали, і на моїх зубах залишився присмак кар'єрного пилу».

Побачивши чорні вертикальні смуги із цятками світла на бічному склі, вона здивувалася, що ж сталося зі склом. Потім зрозуміла, що їде вздовж Іст-Ріверу, а з іншого боку — Нью-Йорк. Вона сміялася і думала: «Ні, це не Нью-Йорк, це картинка, наклеєна на вікно моєї машини, все це, тут, на маленькій панелі біля моєї руки, це все моє зараз, — вона обвела рукою будинки від Беттері-парку до мосту Квінсборо, — Рорк, це моє, і я дарую це тобі».