Айн Ренд - Джерело

— Але навіщо? Тут їм робити нічого. Усе вже зроблено.

— О, можливо, останньої миті будуть якісь креслення. Збережи час своїх власних працівників. Ти можеш розділити з ними й витрати. Не будь свинею.

Тухі сказав правду; нічого іншого на гадці він не мав.

Кітінґ не міг з'ясувати, які зв'язки були в Прескотта і Вебба — з ким, у якому відділі, на яких умовах — серед десятків посадових осіб, що брали участь у проекті. Розподіл відповідальності був такий розпливчастий, що ніхто не мав упевненості у чиїйсь владі. Очевидно лише, що Прескотт і Вебб мали друзів, яких Кітінґ не міг відсторонити.

Зміни почалися зі спортивної зали. Леді, відповідальна за вибір орендарів, зажадала таку залу. Вона була соціальною працівницею, її робота мала закінчитися відразу після відкриття проекту. Але вона отримала постійну посаду директорки служби соціального дозвілля Кортландту. Спортивної зали проект не передбачав, але неподалік було дві школи й центр Християнської організації для юнаків. Директорка наполягала, що відсутність спортзалу — це наруга над бідолашними дітьми, а Прескотт і Вебб запропонували гімнастичний зал. Потім почалися й інші зміни, суто естетичні. На будівництво, заплановане в режимі суворої економії, лягли додаткові витрати. Директорка служби соціального дозвілля поїхала до Вашингтона, щоб поставити питання про будівництво невеличкого театру та актової зали, що вона їх сподівалася втулити у двох наступних будинках Кортландту.

Зміни відбувалися поступово, по кілька щоразу. Керівництво схвалило всі.

— Але ми готові розпочати! — кричав Кітінґ.

— Якого дідька, — протяжно мовив Ґас Вебб — Просто витягнемо з них на кілька штук баксів більше, оце й усе.

— І щодо балконів, — сказав Ґордон Прескотт, — вони надають певної модернової стилістики. Ти ж не хочеш, щоб цей бісів будинок мав такий голий вигляд. Це пригнічує. А ще ти не розумієшся на психології. Люди, які житимуть тут, звикли сидіти на пожежних сходах. Їм це подобається. Їм цього бракуватиме. Ти повинен дати їм місце, де вони зможуть посидіти на свіжому повітрі… Кошти? Та ж трясця твоїй матері, якщо ти так переймаєшся коштами, у мене є ідея, як пристойно заощадити. Ми обійдемося без дверей до комірчин. Навіщо їм у комірчинах двері? Це старомодно. — І всі комірчини залишилися без дверей.

Кітінґ боровся. Це була боротьба, якої він іще не знав, але він намагався зробити все можливе — чесно, на межі своїх виснажених сил. Він ходив із кабінету до кабінету, сперечаючись, залякуючи, благаючи. Але він не мав жодного впливу, натомість його помічники, здавалося, контролювали всі підводні течії. Чиновники стенали плечима і відсилали його до когось іншого. Ніхто не переймався питаннями естетики: «Яка різниця?», «Ви ж не зі своєї кишені платите?», «Та хто ви такий, щоб усе робити по-своєму? Дозвольте хлопцям теж долучитися».

Він звернувся до Еллсворта Тухі, але Тухі це не обходило. Він переймався іншими справами і не мав бажання провокувати бюрократичних суперечок. Щиро кажучи, він не спонукав своїх протеже до творчих зусиль, але й не бачив причин, щоб їх зупиняти. Ситуація здавалася йому кумедною.

— Але ж, Еллсворте, це жахливо! Ти ж знаєш, що це жахливо!

— Мабуть, що так. Але чому ти хвилюєшся, Пітере? Твої бідні простакуваті орендарі не зможуть оцінити тонкощів архітектурного мистецтва. Їм головне, щоб працювала каналізація.

— Але навіщо? Навіщо? Навіщо? — волав Кітінґ до своїх помічників.

— Добре, але чому ми не можемо висловитися? — запитав Ґордон Прескотт. — Ми теж хочемо виявити свою індивідуальність.

Коли Кітінґ посилався на свій контракт, йому казали: «Гаразд, спробуйте притягнути до відповідальності державу. Спробуйте». Іноді в нього виникало бажання когось убити. Але вбивати було нікого. Навіть якби йому надали таке право, він не зміг би обрати жертву. Ніхто ні за що не відповів. Не було ні мети, ні причин. Просто так сталося.

Кітінґ прийшов до Рорка того ж вечора, коли той повернувся. Він не повідомляв про свій прихід. Рорк відчинив двері та сказав:

— Доброго вечора, Пітере.

Але Кітінґ не зміг відповісти. Вони мовчки пішли до кабінету. Рорк сів, але Кітінґ зупинився посеред кімнати і понуро запитав:

— Що ти збираєшся зробити?

— Тепер залиш це на мене.

— Говарде, я не міг нічого вдіяти… Нічого!

— Певно, що так.

— Що ти зможеш тепер зробити? Ти не можеш позиватися до суду на державу.

— Ні.

Кітінґ подумав, що краще було б сісти, але відстань до стільця здавалася йому занадто довгою.