Айн Ренд - Джерело

— Говарде, що ти зробиш зі мною?

— Нічого.

— Хочеш, щоб я розповів правду? Всім?

— Ні.

Трохи помовчавши, Кітінґ прошепотів:

— Дозволь мені віддати тобі гроші… всі… і…

Рорк усміхнувся.

— Вибач, — прошепотів Кітінґ, дивлячись убік, а потім у нього вирвалося благання, що він його не зміг стримати. — Я боюся, Говарде…

Рорк похитав головою:

— Пітере, хоч би що я зробив, тобі це не зашкодить. Я теж винен. Ми обидва винні.

— Ти винен?

— Це я тебе знищив, Пітере. Від самого початку. Допомагаючи тобі. Є випадки, за яких не варто звертатися по допомогу, а також не можна допомагати. Я не повинен був робити за тебе проекти у Стентоні. Я не повинен був допомагати тобі ані з «Космо-Слотником», ані з Кортландтом. Я звалив на тебе більше, ніж ти здатен подужати. Це як напруга електричного струму, занадто сильна для мережі. Вибиває запобіжники. А тепер ми обидва розплачуємося за це. Це важко для тебе, але для мене ще важче.

— Ти б краще… Говарде, мені піти додому?

— Так.

У дверях Кітінґ сказав:

— Говарде! Вони ж ненавмисне це зробили.

— Це ще гірше.

Домінік почула звук автомобіля, що виїздив на пагорб. Вона подумала, що Вайненд повертається додому. Повернувшись із відпочинку, він працював допізна ось уже два тижні.

Гуркіт двигуна наповнив весняну заміську тишу. В будинку не було чути ні звуку, лише тихий шелест її волосся, коли вона відкинула голову назад, на м'яку спинку крісла. Вона не відразу усвідомила, що наближається автівка, цей звук був такий звичний о цій порі, становив частину самотності й відокремленості.

Вона почула, як машина зупинилася біля вхідних дверей. Їх ніколи не замикали; вони не очікували ані сусідів, ані гостей. Домінік почула, що двері відчинилися, а потім залунали кроки в залі на першому поверсі. Кроки не зупинилися, а звично застукали сходами. Повернулася ручка на дверях.

Це був Рорк. Підводячись, вона подумала, що він іще ніколи не був у її кімнаті, але він знав усі закутки цього будинку, як знав усе про її тіло. Вона не відчула потрясіння, лише подумала про потрясіння у минулому часі: «У мене мав би бути шок, коли я його побачила». Тепер, коли вона стояла перед ним, усе здавалося дуже просто.

Вона подумала: «Ми ніколи не говорили про найголовніше. Ми завжди просто говорили. Він не хотів бачити мене саму. І ось він тут. Я чекала, я готова».

— Доброго вечора, Домінік.

Вона почула, як вимовлене її ім'я заповнило простір завдовжки в п'ять років. І спокійно відповіла:

— Доброго вечора, Рорк.

— Я хочу, щоб ти мені допомогла.

Вона стояла на платформі залізничного вокзалу в Клейтоні, штат Огайо, на місці для свідків під час процесу Стоддарда, на краю кар'єру так само, як стояла зараз — щоб відреагувати на те, що почула:

— Так, Рорк.

Він перетнув кімнату, що сам її створив, і сів, дивлячись на неї. Здається, вона теж сіла, не усвідомлюючи своїх рухів, лише Роркові, так, наче його тіло мало дві нервових системи — його власну та її.

— Уночі наступного понеділка, Домінік, рівно о двадцять третій тридцять я хочу, щоб ти під'їхала до дільниці Кортландт.

Вона зауважила, що відчуває свої повіки; не болісно, а просто відчуває; наче вони закам'яніли і не можуть рухатися. Вона вже бачила перший будинок Кортландту і знала, що почує зараз.

— Ти повинна бути в машині сама і мусиш повертатися додому з місця, в якому ти маєш заздалегідь домовитися про зустріч. У місці, якого можна дістатися лише через Кортландт. Ти мусиш бути здатна довести це потім. Я хочу, щоб у твоїй машині закінчився бензин саме навпроти Кортландту об одинадцятій тридцять. Посигналь. Там є нічний сторож. Він вийде. Попроси в нього про допомогу й відішли його до найближчого гаража, це за півтора кілометра звідти.

— Так, Рорк, — твердо сказала вона.

— Коли він піде, вийди з машини. Повз дороги навпроти будівлі тягнеться щось на зразок траншеї. Спустися туди так швидко, як можеш, і ляж на землю. Незабаром ти зможеш повернутися до автомобіля. Ти знатимеш, коли повернутися. Переконайся, що опинилася в машині і що твій стан більш-менш відповідатиме стану твоєї машини.

— Так, Рорк.

— Ти зрозуміла?

— Так.

— Усе?

— Так, усе.

Вони стояли одне навпроти одного. Вона бачила лише його очі та його усмішку.

Почула, як він сказав: «Добраніч, Домінік», а потім вийшов, і вона почула, як від'їжджає його автомобіль. Вона думала про його усмішку.

Розуміла, що йому не потрібна була її допомога; щоб зробити те, що він запланував, він міг знайти інший спосіб позбутися сторожа; він дозволив їй брати участь у цьому, тому що вона не змогла б перенести того, що станеться потім, якщо він не дозволить їй; це було випробування.