Айн Ренд - Джерело

— Що ти знаєш про це, приятелю? — запитав полісмен.

— Краще заарештуйте мене, — сказав Рорк. — Я говоритиму в суді.

Він не додав жодного слова у відповідь на всі офіційні запитання, поставлені йому згодом.

Вайненд домігся, щоб Рорка звільнили під заставу вже на світанку. Вайненд був спокійним і у відділені невідкладної допомоги, коли побачив рани Домінік і почув, що вона не виживе. Він був спокійним, коли телефонував, піднявши з ліжка окружного суддю і домовляючись про заставу. Але в невеличкому кабінетику окружної в'язниці його раптово почало трусити.

— Ви бісові ідіоти! — процідив він крізь зуби, і з нього полилася найбрудніша лайка, що він її навчився ще в порту. Він геть забув про всі аспекти цього випадку, крім одного: Рорк у в'язниці. Він знову був Тичкою Вайнендом із Пекельної кухні, та його охопила раптова лють тих днів, лють, що він її відчував, ховаючись за напівзруйнованою стіною і чекаючи, коли його вб'ють. Тільки зараз він був також і Ґейлом Вайнендом, власником імперії, й не міг зрозуміти, чому потрібні якісь судові процедури, чому він не може розтрощити цю в'язницю за допомогою кулаків або своїх газет; тієї миті йому було байдуже як, він лише хотів убивати, як колись уночі за стіною, захищаючи своє життя.

Він зміг підписати документи, зміг дочекатися, коли Рорка виведуть до нього.

Вони вийшли разом, Рорк тримав його за зап'ясток, і поки вони дійшли до автомобіля, Вайненд заспокоївся. В машині він запитав:

— Звісно ж, це зробив ти?

— Авжеж.

— Ми боротимемося разом до перемоги.

— Якщо ти хочеш зробити це своєю власною боротьбою.

— За теперішньою оцінкою мої особисті статки становлять 40 мільйонів доларів. Цього має вистачити, щоб найняти будь-якого адвоката, якого ти забажаєш, або й усіх.

— Мені не потрібен адвокат.

— Говарде! Ти знову збираєшся показувати фотографії?

— Ні. Не цього разу.

Рорк увійшов до спальні й сів на стілець біля ліжка. Домінік лежала, спокійно його розглядаючи. Вони всміхнулися одне до одного. «Нічого не потрібно казати, цього разу теж», — подумала вона.

І запитала:

— Ти був у в'язниці?

— Декілька годин.

— І як там?

— Не починай поводитися, як Ґейл.

— Ґейл дуже розсердився?

— Ду же.

— Я не буду.

— Я можу знову опинитися у в'язниці на довгі роки. Ти знала це, коли погодилася мені допомагати.

— Так. Я знала.

— Я розраховую, що ти врятуєш Ґейла, якщо я опинюся за ґратами.

— Розраховуєш на мене?

Він подивився на неї та похитав головою.

— Кохана… — це пролунало як докір.

— Що? — прошепотіла вона.

— Ти досі не розумієш, що я заманив тебе в пастку?

— Як?

— Що б ти зробила, якби я не попросив твоєї допомоги?

— Я була б з тобою, у твоїй квартирі в будинку Енрайта, негайно, на очах у всіх і не приховуючи.

— Так. Але тепер ти не можеш цього зробити. Ти місіс Ґейл Вайненд, ти поза підозрами, і всі вірять, що ти опинилася на місці події випадково. Якщо вони дізнаються, хто ми одне для одного — це стане зізнанням у злочині.

— Розумію.

— Я хочу, щоб ти поводилася розважливо. Якщо ти мала якісь думки про те, щоб розділити мою долю, облиш їх. Я не розповім тобі про свої наміри, бо це єдиний спосіб стримати тебе до суду. Домінік, якщо мене засудять, я хочу, щоб ти залишилася з Ґейлом. Я розраховую на це, я хочу, щоб ти з ним залишилася і ніколи не казала йому про нас, тому що ви потребуватимете одне одного.

— А якщо тебе виправдають?

— Тоді… — він обвів поглядом кімнату, спальню Вайненда. — Я не хочу говорити про це тут. Але ти це знаєш.

— Ти дуже його любиш?

— Так.

— Достатньо, щоб пожертвувати…

Він усміхнувся:

— Ти боїшся цього, відколи я вперше сюди увійшов?

— Так.

Він подивився їй в очі:

— Ти припускала, що це можливо?

— Ні.

— Я не можу віддати йому ні моєї роботи, ні тебе, Домінік. Ніколи. Але ось що я можу зробити для нього: я можу залишити це йому, якщо мене посадять до в'язниці.

— Тебе виправдають.

— Це не те, що я хотів би від тебе почути.

— Якщо вони засудять тебе, якщо кинуть тебе за ґрати, якщо твоє ім'я ганьбитимуть у кожному брудному заголовку, якщо вони більше ніколи не дозволять тобі проектувати, якщо вони ніколи не дозволять мені тебе побачити — це не має значення. Не надто. Лише до певної межі.

— Ось що я чекав почути від тебе сім років, Домінік.

Він узяв її руку, підніс і притиснув до вуст, і вона відчула, що його губи опинилися на тому ж місці, яке цілував Вайненд. Потім він встав.