Айн Ренд - Джерело

— Я чекатиму, — сказала вона. — Я буду розважлива. Я і близько до тебе не підійду. Обіцяю.

Він усміхнувся і кивнув. А потім вийшов.

«Трапляється, хоча й рідко, що сили світу, надто потужні, щоб їх оцінити, зосереджуються на одній події, наче сонячні промені, зібрані лінзою в одну точку найвищого сяйва, яку ми всі можемо побачити. Такою подією стала наруга над Кортландтом. Тут, у мікрокосмосі, ми можемо спостерігати зло, що руйнує нашу бідолашну планету від моменту її народження з космічної твані. Еґо однієї людини проти всіх заповідей милосердя, гуманності та братерства. Одна людина зруйнувала майбутній будинок для знедолених. Одна людина прирекла тисячі людей на життя у жахітті нетрів, бруду, хвороб і смерті. Тоді, коли пробуджене суспільство з новим розумінням гуманних обов'язків спромагається на героїчні зусилля для порятунку найбідніших, коли найкращі таланти суспільства об'єдналися, щоб створити для них пристойне житло — зарозумілість однієї людини вщент рознесла спільні досягнення інших людей. І заради чого? Заради якогось сумнівного поняття особистого марнославства, заради якогось пустопорожнього переконання. Я шкодую, що закони нашого штату дозволяють лише тюремне ув'язнення за цей злочин. Ця людина не заслуговує на життя. Суспільство повинно отримати право звільнити себе від таких людей, як Говард Рорк».

Так написав Еллсворт Тухі на сторінках «Нових кордонів».

Його слова знайшли відгук у всій країні. Вибух Кортландту тривав півхвилини. Вибух суспільної люті тривав безкінечно: хмара гіпсового пилу та іржі наповнила повітря і відмовлялася очистити все дощем.

Рорка допитувало велике журі присяжних, він відмовився визнати себе винним і не зробив жодних інших заяв. Його звільнили на поруки Ґейла Вайненда, і він чекав на суд.

Причини його вчинку бурхливо обговорювали. Дехто стверджував, що річ у професійній заздрості. Інші зауважили певну схожість проекту Кортландту зі стилем будівництва Рорка і заявляли, що Кітінґ, Прескотт і Вебб, можливо, трохи запозичили в цього архітектора — «законна адаптація», «не існує права власності на ідеї», «у демократичному суспільстві мистецтво належить усім», — і що Рорка підштовхнуло до помсти еґо митця, обуреного плагіатом.

Жодне із цих пояснень не було достатньо очевидним, але причини нікого особливо не цікавили. Справа була проста: одна людина проти всіх. Він не мав права на причину.

Будинок для бідних, зведений заради благодійності. Збудований після десяти тисяч років, протягом яких людям втовкмачували, що благодійність і самопожертва є безперечним абсолютом, наріжним каменем чеснот, найвищим ідеалом. Десять тисяч років людям твердили про служіння та жертовність: жертовність — це основний закон життя; служи іншим і тобі будуть служити, чави — і тебе розчавлять; жертовність шляхетна — роби все, що можеш; із одного чи з іншого боку, але служи і жертвуй — служи, і служи, і служи…

І проти цього — одна людина, яка не захотіла ні служити, ні керувати. Отже, вчинила єдиний непрощенний злочин.

Це був сенсаційний скандал, здійнявся несамовитий галас і звичний вибух праведного гніву людей, притаманний будь-якому самосуду. Але цього разу додалося ще і запекле особисте обурення кожної людини, яка про це говорила.

«Він просто еґо-маніяк, позбавлений будь-якого уявлення про моральність», — казала світська жінка, вдягаючись, щоб іти на благодійний базар; вона не наважувалася навіть припустити, які б засоби самовираження залишилися б у неї і чим вона вихвалялася би перед друзями, якби благодійність не була чеснотою, що вибачає все;

— казав соціальний працівник, який не знайшов мети в житті й не міг виробити жодної мети, тому що душа його була стерильна, зате він купався у чеснотах і користувався незаслуженою повагою завдяки тому, що колупався пальцями у чужих ранах;

— казав письменник, якому нічого було б сказати, якби від нього забрали теми служіння і жертовності, але який скиглив перед тисячами уважних прихильників про те, як сильно він любить їх, натомість благаючи бодай трохи полюбити за це і його;

— казала журналістка, яка щойно придбала заміський будинок завдяки тому, що так трепетно писала про маленьких людей;

— казали всі ті маленькі люди, які хотіли чути про любов, велику любов, сліпу любов, любов, що охоплює всіх, усе пробачає і все дозволяє;

— казали всі вторинні люди, які не вміли існувати інакше, ніж паразитуючи на душах інших.