Айн Ренд - Джерело

Якось він зателефонував Роркові на роботу в першій половині дня.

— Говарде, можеш пообідати зі мною?.. Зустрічаємося за півгодини в «Нордленді».

Він стенув плечима і всміхнувся, коли Рорк сів за столом навпроти нього:

— Жодних справ, Говарде. Немає особливої причини. Просто мав огидних півгодини і хотів позбутися неприємного осаду.

— Що за огидних півгодини?

— Фотографувався з Ланселотом Клоукі.

— Хто такий Ланселот Клоукі?

Вайненд голосно розреготався, він забув про свою сувору стриманість та не зважав на спантеличений погляд офіціанта.

— У цьому й річ, Говарде. Ось чому я хотів пообідати з тобою. Бо ти можеш поставити таке запитання.

— То в чому річ?

— Ти не читаєш сучасних книжок? Хіба не знаєш, що Ланселот Клоукі — це наш «найчуйніший оглядач міжнародних подій»? Ось так каже про нього літературний критик — у моєму «Знамені». Якась там організація щойно визнала Ланселота Клоукі найкращим автором року чи щось таке. Ми друкуємо його біографію у недільному додатку, та я мусив сфотографуватися з ним, поклавши руку йому на плече. Він носить шовкові сорочки і смердить джином. Написав другу книжку — про своє дитинство і про те, як воно допомогло йому зрозуміти міжнародні відносини. Уже продали сто тисяч примірників. А ти навіть не чув про нього. Їж-їж, Говарде. Мені подобається дивитися, як ти їси. Я хотів би, щоб ти збанкрутував, а я міг нагодувати тебе обідом, знаючи, що ти цього справді потребуєш.

Увечері він приходив до Рорка на роботу чи додому, без попередження. Рорк зараз жив у будинку Енрайта, в одній із квартир у вигляді кристала, з краєвидом на Іст-Рівер: кабінет, бібліотека, спальня. Він сам спроектував для себе меблі. Вайненд тривалий час не міг зрозуміти, чому це місце здається розкішним, аж нарешті здогадався, що меблів тут геть не помітно: лише чистий простір і розкіш аскетизму, що її так непросто досягти. У грошовому значенні це була найскромніша квартира, куди Вайненд заходив як гість протягом останньої чверті століття.

— Ми починали однаково, Говарде, — сказав він, розглядаючи Роркову кімнату. — Згідно з моїми переконаннями і досвідом, ти мусив залишитися на дні. Але ти піднявся вгору. Мені подобається ця кімната. Подобається сидіти тут.

— Мені подобається бачити тебе тут.

— Говарде, ти коли-небудь мав владу принаймні над однією людиною?

— Ні. І я відмовився б від неї, навіть якби мені її запропонували.

— Не можу в це повірити.

— Якось, Ґейле, мені таке запропонували. Я відмовився.

Вайненд зацікавлено подивився на нього. Він уперше почув у голосі Рорка напругу.

— Чому?

— Я мусив.

— Із поваги до цього чоловіка?

— Це була жінка.

— Добре, бісів йолопе. З поваги до жінки?

— З поваги до себе.

— Не сподівайся, що я це зрозумію. Ми діаметрально протилежні, як лише можуть бути протилежні двоє чоловіків.

— Мені це спадало на думку. Я хотів так думати.

— А зараз ні?

— Ні.

— Ти не зневажаєш те, що я роблю?

— Зневажаю майже все, про що знаю.

— І все ж радий мене тут бачити?

— Так. Ґейле, був один чоловік, який уважав тебе втіленням зла, що знищило його і знищить мене. Він заповів мені свою ненависть. І була ще одна причина. Гадаю, я ненавидів тебе до того, як зустрів.

— Я знав, що ти маєш ненавидіти мене. Що змусило тебе змінити своє ставлення?

— Я не можу це тобі пояснити.

Вони поїхали до Коннектикуту, де над закрижанілою землею вже здіймалися стіни будинку. Вайненд ішов позаду Рорка майбутніми кімнатами, відходив убік, слухаючи, як Рорк дає вказівки. Іноді Вайненд приїжджав сам. Працівники бачили чорну автівку, що звивистою дорогою піднімається на вершину пагорба, бачили, як Вайненд здалеку спостерігає за будівництвом. Його вигляд промовисто свідчив про суспільний стан: строга елегантність пальта, згини капелюха, впевнена постава, енергійна й невимушена водночас, змушували думати про імперію Вайненда — про гуркотливі друкарські верстати від океану до океану, про газети, глянцеві журнальні обкладинки, тремкі пучки світла, спрямовані з проекторів на екрани, дроти, протягнуті всім світом, владу, що охоплювала кожен палац, кожен капітал, кожну таємницю, щомісяця, удень та вночі, кожної дорогоцінної миті життя цього чоловіка. Він стояв на тлі сірого, як вода після прання, неба, і сніжинки ліниво кружляли навколо крисів його капелюха.

Одного квітневого дня він поїхав до Коннектикуту після кількатижневої перерви. Автівка пролітала сільськими околицями, не як предмет, а як розмита рухлива смуга. Він не відчував коливань руху всередині малого куба зі скла та шкіри; йому здавалося, що автомобіль нерухомо завис над землею, а він, стискаючи кермо, змушує землю пролітати під ним і мусить просто чекати, коли місце, до якого він їхав, прикотиться до нього. Він любив кермо машини, як любив свій стіл у редакції «Знамена»: ці два предмети дарували йому однакове відчуття — небезпечне чудовисько, випущене на волю досвідченим рухом його пальців.