Айн Ренд - Джерело

Щось увірвалося в поле його зору, і він проїхав кілька кілометрів, аж раптом йому спало на думку, що він зауважив щось дивне — не просто жмуток трави на узбіччі; проїхавши ще кілька кілометрів, він зрозумів, що саме в цьому було дивного: стебла були зелені. «Але ж не посеред зими», — подумав він, і раптом здивовано зрозумів, що зима вже минула. Кілька минулих тижнів він був дуже зайнятим і не мав часу зауважити це. Тепер він побачив, що відбувається на полях навколо — натяк на зелень, наче шепіт. У його голові промайнуло три речення, в суворій послідовності, наче хтось перемикав швидкості на коробці передач: «Це весна. Цікаво, скільки весен мені залишилося? Мені п'ятдесят п'ять».

Це були звичайні ствердження, без емоцій; він нічого не відчув — ані напруги, ані страху. Але розумів: це дивно, що він відчуває швидкоплинність часу; він ніколи не співвідносив свій вік з якоюсь мірою, ніколи не визначав свого місця на обмеженій шкалі, не думав ані про час, ані про його межі. Він був Ґейлом Вайнендом і залишався непорушним, наче це не автівка, а роки мчали повз нього, мов ця земля, а двигун усередині нього керував польотом років.

«Ні, — подумав він, — я ні про що не шкодую. Я пропустив кілька речей, але не ставлю питання чому, — тому що любив їх такими, які вони були, навіть якщо це були моменти цілковитого спустошення, навіть якщо відповідей не було знайдено — і це я теж любив, усе те, що залишалося без відповіді у моєму житті. Авжеж, любив це все.

Якщо вона правдива, та давня легенда про людей, які постануть перед Божим судом і звітуватимуть про свої діяння, я зізнаюся з гордістю не лише у своїх вчинках, а й у тому, чого ніколи не робив у земному житті: я ніколи не просив у когось дозволу. Стану і скажу: я, Ґейл Вайненд, людина, яка скоїла всі мислимі злочини, крім головного — я ніколи не вважав марним дивовижний акт життя й ніколи не озирався, шукаючи, як виправдати себе. Це моя гордість: зараз, думаючи про смерть, я не плачу, як усі люди мого віку, нарікаючи на безсенсовність і безцільність свого життя. Я сам був сенсом і метою, я, Ґейл Вайненд. Те, як я жив і діяв».

Він доїхав до підніжжя пагорба і рвучко загальмував, ошелешено дивлячись вгору. Будинок перед його очима набув форми; став упізнаваним — він уже нагадував ескіз. Вайненд відчув мить дитячого зачудування через те, що будинок виходить саме таким, як на ескізі, наче ніколи до кінця не вірив, що так буде. Здіймаючись на тлі блідо-блакитного неба, ще не закінчений дім нагадував акварельний ескіз, а оголені риштування скидалися на лінії олівцем; величезний ескіз на блідо-блакитному аркуші паперу.

Вайненд вийшов із машини й піднявся на вершину пагорба. Серед будівельників він побачив Рорка. Спостерігав, як Рорк крокує будівельним майданчиком, як він повертає голову чи здіймає руку, вказуючи на щось. Зауважив особливу манеру Рорка зупинятися: ноги розставлені, руки витягнуті вздовж тіла, голова здійнята; інстинктивна поза впевненості, енергії, стримуваної без жодних зусиль, що надавала йому цієї миті чітких ліній, властивих його будинкам. «Споруда, — подумав Вайненд, — це розв'язання проблеми розподілення тиску, балансу і безпеки зворотної тяги».

Він думав: «У акті зведення будинку немає емоційної складової; це лише механічна праця, як-от прокладання каналізаційних труб та виробництво автомобіля». І він здивовано запитував себе, чому, спостерігаючи за Рорком, почувається так, як у своїй галереї. «Він більше належить незавершеним будинкам, — думав Вайненд, — аніж завершеним, його справжнє місце тут, а не за кульманом; це місце пасує йому так, як мені, за словами Домінік, пасує яхта».

За якийсь час Рорк підійшов до нього, і вони разом попростували гребенем пагорба, серед дерев. Вони сіли на повалений стовбур дерева і здаля дивилися на будову крізь зарості чагарників. Кущі були сухі й голі, але весна вже давалася взнаки у їхньому безжурному прагненні вгору, в наполегливому пориві до самоствердження.

Вайненд запитав:

— Говарде, ти коли-небудь кохав?

Рорк обернувся і, дивлячись йому в очі, спокійно відповів:

— Я досі кохаю.

— Але коли ти йдеш будівництвом, ти відчуваєш щось сильніше за кохання?

— Значно сильніше, Ґейле.

— Я думав про людей, які кажуть, що на землі щастя неможливе. Поглянь, як усі вони відчайдушно прагнуть зазнати якоїсь життєвої радості. Поглянь, як борються за це. Чому кожна жива істота приречена страждати? Чи хтось має право вимагати, щоб людина жила заради будь-яких цілей, окрім власної радості? Кожна людина цього прагне. Кожна її частинка прагне радості. Але люди ніколи її не знаходять. Я запитую в себе: чому? Люди скиглять, що не бачать сенсу життя. Таких людей я особливо зневажаю. Тих, хто шукає невідь-якого вищого призначення чи «універсальної мети», які не знають, заради чого жити, і стогнуть, що мусять «знайти себе». Навколо нас тільки про це й чути.