Айн Ренд - Джерело

Тухі повернувся до Вайненда. Вони глянули один одному в очі.

Вайненд вказав на стілець. Тухі сів, і Вайненд, посміхаючись, заговорив:

— Ніколи не думав, що колись погоджуся з деякими вашими соціальними теоріями, містере Тухі, але змушений це зробити. Ви завжди викривали лицемірство вищих каст і вихваляли чесноти мас. Зараз я жалкую про переваги, якими насолоджувався у своєму колишньому пролетарському статусі. Якби я досі залишався в Пекельній кухні, я розпочав би цю розмову словами: «Послухай, гнидо!», — та оскільки я тепер цивілізований капіталіст, то не повинен так чинити.

Тухі зацікавлено слухав.

— Я почну так: послухайте, містере Тухі, я не знаю, що у вас за мета. Я не збираюся з'ясовувати ваших мотивів. Мій шлунок не такий міцний, як у студентів-медиків. Тому я не хочу чути жодних запитань чи пояснень. Я просто скажу вам ім'я, яке відтепер ви ніколи не згадуватимете у своїй колонці. — Він показав на фотографію. — Я можу змусити вас публічно оголосити про зміну поглядів, і це мене задовольнить, але вважаю за краще заборонити вам писати на цю тему. Ані слова, містере Тухі. Ніколи більше. І не згадуйте вашого контракту чи будь-якого із його пунктів. Я вам цього не раджу. Пишіть і далі свою колонку, але запам'ятайте це ім'я і поводьтеся чемно. Прорікайте і далі своїм маленьким голосом, містере Тухі. Дуже маленьким.

— Авжеж, містере Вайненд, — легко погодився Тухі. — Відтепер я не повинен писати про містера Рорка.

— Це все.

Тухі підвівся:

— Так, містере Вайненд.

Ґейл Вайненд сидів за столом у своєму кабінеті й читав коректуру передовиці про моральні цінності у вихованні дітей із багатодітних родин. Фрази були наче використана жувальна гумка, жована-пережована, виплюнута і знову вкладена до рота, перекладена з одних зубів до інших, пожбурена на тротуар, приліплена до підошви, знову доправлена до рота, а звідти — в мозок… Він думав про Говарда Рорка і далі читав «Знамено»; так було легше.

«Охайність — це найбільша чеснота дівчини. Щовечора періть свою спідню білизну, навчіться підтримувати розмови на теми культурного життя, і вас запрошуватимуть на побачення хлопці, які вам подобаються». «Ваш гороскоп на завтра сприятливий. Старанність і щирість принесуть винагороду в царині інженерії та бухгалтерського обліку, а також у коханні». «Улюблені заняття пані Гантінґтон-Коул — це садівництво, опера і колекціонування антикварних американських цукерничок. Вона ділить свій час між маленьким сином Кітом і численними благодійними ініціативами». «Я просто Міллі, я лише сирітка». «Щоб отримати повну дієту, надішліть десять центів і конверт із вашою адресою та маркою»… Він перегортав сторінки, думаючи про Говарда Рорка.

Він підписав контракт на рекламу з «Крем-Ах-пудинг» — на п'ять років, у всіх виданнях концерну Вайненда, дві шпальти в кожному недільному випуску. Співробітники, які сиділи перед ним наче тріумфальна арка із плоті — пам'ятник перемогам, терплячим вечорам за розрахунками, ресторанним столикам, спорожненим келихам, місяцям роздумів, його енергії, його живій енергії, що переливалася, мов рідина у склянку, в надуті вуста, схожі на обрубки пальців, через стіл, у дві сторінки недільного випуску — в зображення жовтого желе, прикрашеного полуницями, і жовтого желе, политого розтопленим вершковим маслом. Він дивився над головами людей на фотографію на стіні кабінету: небо, річка і чоловіче обличчя, спрямоване вгору.

«Мені боляче, — думав він. — Мені щоразу боляче, коли я думаю про нього. Але від цього болю все легшає — люди, передовиці, контракти, — все легшає тому, що це так боляче. Біль теж стимулює. Гадаю, я ненавиджу його ім'я. Я його повторюватиму. Це біль, що я хочу його відчувати».

Потім він сидів навпроти Рорка у своєму кабінеті в пентхаусі — й не відчув жодного болю; лише бажання благодушно сміятися.

— Говарде, все, що ти зробив у своєму житті, суперечить загальноприйнятим ідеалам людства. І ось ти тут. І це чомусь здається знущанням з усього світу.

Рорк сидів у кріслі біля каміна. Відблиски вогню блукали кабінетом; світло, здавалося, радісно огортало кожен предмет у кімнаті, гордо увиразнюючи його красу, ставлячи схвальні штампи на смаку людини, яка створила це середовище для себе. Вони були самі. Домінік після вечері, вибачившись, покинула їх. Вона розуміла, що вони хотіли побути на самоті.

— Це знущання з нас усіх, — вів далі Вайненд. — З кожної людини на вулиці. Я завжди спостерігаю за людьми на вулиці. Іноді їздив у метро задля того, щоб побачити, скільки людей читають «Знамено». Я ненавидів їх й іноді боявся. Але зараз я дивлюся на них, і мені хочеться сказати: «Бідолашні йолопи!» — і все.