Айн Ренд - Джерело

Коли Рорк пішов, Вайненд запитав:

— Що ти про нього думаєш?

Вона відчувала, як щось злісне та небезпечне здіймається хвилею в душі, й відповіла, відчуваючи почасти страх, почасти свідомо провокуючи його:

— Він не нагадав тобі Дуайта Карсона?

— О, забудь про Дуайта Карсона!

Голос Вайненда, відкидаючи поважність, не визнаючи вини, пролунав точнісінько так, як голос, який нещодавно сказав: «Забудь про храм Стоддарда».

Секретарка із приймальні ошелешено витріщилася на шляхетного джентльмена, обличчя якого так часто бачила в газетах.

— Ґейл Вайненд, — назвався він, схиляючи голову. — Я хотів би побачитися з містером Рорком, якщо він не зайнятий. Якщо зайнятий, будь ласка, не заважайте йому. Я прийшов без попередження.

Вона й уявити не могла, що Вайненд може прийти до бюро без попередження і так поштиво просити про зустріч.

Вона повідомила про відвідувача. Рорк вийшов до приймальні, всміхаючись, наче у цьому візиті не було нічого незвичайного.

— Привіт, Ґейле. Заходь.

— Привіт, Говарде.

Він зайшов до кабінету вслід за Рорком. За широкими вікнами місто розчинялося в сутінках пізнього пообіддя; падав сніг; чорні крупинки знавісніло кружляли навпроти світла.

— Говарде, якщо ти зайнятий, не хочу перешкоджати. Нічого важливого. — Він не бачив Рорка п'ять днів.

— Я не зайнятий. Знімай пальто. Попросити, щоб принесли креслення?

— Ні. Я не хочу говорити про будинок. Насправді я прийшов без причини. Увесь день просидів в офісі, трохи втомився, і мені захотілося зайти сюди. Чому ти шкіришся?

— Нічого. Просто ти сказав — без причини.

Вайненд зиркнув на нього, всміхнувся і кивнув.

Сів на край Роркового столу — з невимушеністю, що її ніколи не відчував у власному кабінеті, — встромивши руки до кишень, похитуючи ногою.

— Майже безглуздо розмовляти з тобою, Говарде. Я щоразу почуваюся так, наче читаю в тобі власну копію, а ти натомість уже прочитав оригінал. Здається, ти чуєш усе за хвилину до того, як я це промовлю. Ми не синхронізовані.

— Ти називаєш це несинхронізованістю?

— Гаразд. Ми надто синхронізовані. — Він повільно оглядав кабінет. — Якщо ми володіємо речами, яким кажемо «так», тоді я власник і цього кабінету?

— Тоді так.

— Знаєш, що я тут відчуваю? Ні, не можу сказати, що я тут як удома — не думаю, що я здатен почуватися десь як удома. І не можу сказати, що тут, як в палацах, які я відвідав, або в знаменитих соборах Європи. Тут я почуваюся так, наче знову опинився в Пекельній кухні — за її найкращих днів. А їх було небагато. Але іноді — коли я сидів так само, тільки десь на напівзруйнованій стіні біля набережної — небо було всіяне зорями, довкруги лежали купи сміття, і річка смерділа гнилими мушлями… Говарде, коли ти озираєшся назад, тобі не здається, що твої дні рівномірно котилися вперед, наче їх відклацували на друкарській машинці — всі однакові? Або цикл закінчувався, ти робив зупинку — а потім стрічка знову розкручувалася?

— Були зупинки.

— Ти це розумів тоді — ти знав, що то було?

— Так.

— А я ні. Я зрозумів це пізніше. Але ніколи не знав причин. Якось було так — мені дванадцять, і я ховався за стіною, очікуючи, коли мене вб'ють. Але я знав, що залишуся живим. Я пам'ятаю не те, що зробив потім, не бійку, а цю мить очікування. Не знаю, чому я запам'ятав саме її і чому так пишаюся нею. Я навіть не розумію, чому я тут про це згадав.

— Не шукай пояснень.

— Ти це розумієш?

— Я сказав: не шукай.

— Я думаю про своє минуле — весь час, відколи ми познайомилися. А я прожив чимало років, не думаючи про нього. Ні, не варто робити з цього якихось таємних висновків. Мені не боляче озиратися назад, хоча задоволення від цього я теж не отримую. Це просто спогади. Не питання і навіть не сентиментальна подорож. Це наче безцільне блукання, наче прогулянка за містом увечері, коли ти трохи втомлений… І це якось пов'язано з тобою, бо я завжди повертаюся до однієї думки. Я думаю, що ми з тобою починали однаково. З тієї самої точки відліку. З нуля. Це безперечно. Я не можу знайти в цьому жодного особливого сенсу. Лише одна думка: «Ми почали однаково»… Хочеш мені пояснити, що це означає?

— Ні.

Вайненд роззирнувся — і помітив газету на стосі кореспонденції.

— Хто тут, матері його, читає «Знамено»?

— Я.

— Відколи?

— Близько місяця.

— Мазохізм?

— Ні. Звичайна цікавість.

Вайненд підвівся, взяв газету і проглянув її. На одній сторінці затримався і реготнув. Він показав це Роркові: сторінку з фотографіями ескізів будівель для виставки «Марш століть».