Айн Ренд - Джерело

— Головна проблема сучасного світу, — сказав Еллсворт Тухі, — це інтелектуальна омана, буцімто свобода і примус — протилежності. Для розв'язання цієї величезної проблеми, що руйнує сучасний світ, ми повинні очистити нашу свідомість. Маємо розглянути це питання з погляду філософії. По суті, свобода і примус це те саме. Дозвольте мені проілюструвати цю тезу простим прикладом. Світлофори обмежили вашу свободу переходити вулицю, де заманеться. Але це обмеження дає вам свободу не потрапити під вантажівку. Якщо ви погодилися на роботу, з якої вам заборонено звільнитися, це обмежить вашу свободу розбудовувати кар'єру в іншому місці. Але звільнить вас від страху безробіття. Взявши на себе нові зобов'язання, ми автоматично здобуваємо нові свободи. Цих два явища нероздільні. Лише погодившись на всі обмеження, ми здатні досягнути справжньої свободи.

— Це правильно! — вигукнув Мітчелл Лейтон. Його раптовий вигук пролунав наче пожежна сирена, ошелешивши всіх. Гості вирячилися на Мітчелла Лейтона.

Він сидів у гобеленовому кріслі своєї вітальні — напівлежачи, витягнувши ноги вперед та випнувши черево, наче розбещена дитина, яка пишається своєю поганою поведінкою. Все в особі Мітчелла Лейтона було «майже» і «не зовсім», якимось недоробленим: його тіло наче почало рости, а потім передумало, залишивши йому видовжений тулуб на коротеньких опецькуватих ніжках; кістки його обличчя були тонкі, але плоть, що вкривала їх, зіграла з ними жарт, роздувшись, — недостатньо, щоб надати йому вигляду товстуна, але цілком достатньо, щоб припустити, що він хронічно хворіє на свинку. Лейтон Мітчелл набурмосено зиркав. Це не був тимчасовий вираз або особливість будови обличчя. Це була хронічна звичка, що віддзеркалювала його особистість. Здавалося, що він приндиться всім тілом.

Мітчелл Лейтон успадкував чверть мільярда доларів і провів тридцять три роки життя, намагаючись загладити провину за це.

Еллсворт Тухі стояв у смокінгу, опершись на стіл. Його недбалість мала відтінок поблажливого спокою і зарозумілості, наче люди навколо не заслуговували на хороші манери до себе.

Його очі блукали кімнатою. Приміщення було умебльоване ні цілком модерно, ні в колоніальному стилі, а лише трохи нагадувало часи Французької імперії; гладкі меблеві поверхні й лебедині шиї вигнутих опор, люстра в чорних рамах і електричні світильники, гобелени і хром; усе це об'єднувала лише висока ціна кожної речі.

— Це правильно, — войовничо сказав Мітчелл Лейтон, наче очікував, що ніхто з ним не погодиться, і хотів заздалегідь усіх образити. — Люди здійняли збіса багато галасу навколо свободи. Я хочу сказати, що це сумнівне, затаскане слово. Я навіть не впевнений, що це аж таке велике благо. Думаю, люди були б значно щасливіші в регульованому суспільстві з певними правилами й уніфікованими засадами — як-от в народному танці. Ви знаєте, які гарні народні танці. А які вони ритмічні. Це тому, що цілі покоління працювали над ними і не дозволять якомусь розумникові прийти і змінити їх. Це саме те, що нам потрібно. Порядок, тобто — ритм. А ще — краса.

— Це точне порівняння, Мітче, — сказав Еллсворт Тухі. — Я завжди говорив, що в тебе творча уява.

— Я хочу сказати, що люди нещасні не через обмежений вибір, а через необмежений вибір, — додав Мітчелл Лейтон. — Потрібно вирішувати, весь час щось вирішувати, щоразу розриваючись між шляхами, що ними слід іти. А в регульованому суспільстві людина почувається захищено. Ніхто їй не надокучатиме, що саме слід зробити. Нічого взагалі не доведеться робити. Тобто нічого, крім праці на благо суспільства.

— Лише духовні цінності важливі, — докинув Гомер Слоттерн. — Треба йти в ногу з часом. Це століття духовності.

У Слоттерна було широке обличчя із сонними очима. Рубіново-смарагдові ґудзики нагадували грудочки салату, приліплені до його накрохмаленої маніжки. Він був власником трьох універмагів.

— Потрібен такий закон, щоб усі вивчали таємничі загадки стародавнього світу, — сказав Мітчелл Лейтон. — Усіх їх вирізьблено на стінах єгипетських пірамід.

— Ваша правда, Мітче, — погодився Гомер Слоттерн. — На захист містицизму можна сказати чимало. Це з одного боку. З іншого ж — діалектичний матеріалізм…

— Це не суперечність, — презирливо промимрив Мітчелл Лейтон. — У світі майбутнього вони поєднаються.

— Насправді, — встряв Еллсворт Тухі, — це два штучно розділених вияви того самого. Тієї самої мети. — Його окуляри поблискували, наче підсвічені зсередини; здавалося, він насолоджується власними твердженнями.