Айн Ренд - Джерело

— Чому?

— Чи знаєш ти щось про кампанію «Ми не читаємо Вайненда»?

— Чув.

— Кампанію очолює хлопець на ім'я Ґас Вебб. Вони чіпляють листівки на лобове скло автомобілів і в громадських туалетах. Вони засвистують у кінотеатрах Вайнендові кінохроніки. Я не думаю, що їх багато, але… Минулого тижня одна неапетитна жіночка влаштувала істерику в моєму магазині на П'ятій авеню, називаючи нас ворогами робітників, бо ми розміщуємо рекламу в «Знамені». Звісно, це можна ігнорувати, але ситуація стала напруженішою, коли одна з найдавніших наших клієнток, лагідна старенька леді з Коннектикуту і республіканка в третьому коліні, зателефонувала і сказала, що, ймовірно, закриє свій рахунок у нас, бо хтось їй сказав, що Вайненд — це диктатор.

— Ґейл Вайненд нічого не тямить у політиці, за винятком найпростіших проблем, — сказав Тухі. — Він досі мислить у термінах «Демократичного клубу» з Пекельної кухні. У політичній корупції тих днів усе відбувалося досить невинно, ви так не вважаєте?

— Мені байдуже. Я кажу про інше. Я маю на увазі те, що «Знамено» стає перепоною; воно шкодить справі. А в наші дні потрібно бути дуже обережним. Якщо ви зв'язуєтеся з недоречними людьми і раптом проти них починається кампанія, бризки летять й у ваш бік. Я не можу собі це дозволити.

— Але ця кампанія не зовсім справедлива.

— Мене це не обходить. Начхати, справедлива вона чи ні. Хто я такий, щоб пхати свою шию у зашморг заради Ґейла Вайненда? Якщо суспільство виступає проти нього, моє завдання швидко відійти так далеко вбік, як це лише можливо. І я не один такий. Чимало з нас думає так само. Джим Ферріс із «Ферріс і Саймс», Біллі Шульц із «Пластівців Ваймо», Бад Гарпер із «Тодлер Тогс» і… чорт, та ти знаєш їх усіх, вони всі твої друзі, наше коло, ліберальні підприємці. Ми всі вирішили зняти нашу рекламу зі «Знамена».

— Гомере, потерпіть трошки. На вашому місці я не поспішав би. Зараз іще не слушний час. Є така річ як психологічний момент.

— Добре, ловлю вас на слові. Одначе в повітрі висить певне передчуття. Одного дня це стане небезпечно.

— Можливо. Я попереджу вас, коли це станеться.

— Я думала, що Еллсворт працює в «Знамені», — мимохіть здивовано мовила Рене Слоттерн.

Присутні обернулися до неї з обуренням і жалем.

— Ти наївна, Рене, — стенула плечима Єва Лейтон.

— Але що не так зі «Знаменом»?

— Дитинко, хай тебе не бентежить брудна політика, — мовила Джессіка Пратт. — «Знамено» — аморальна газета. Містер Вайненд — дуже погана людина. Він захищає егоїстичні інтереси багатіїв.

— Я думаю, що він гарний, — сказала Рене. — Як на мене, він сексапільний.

— О, на Бога! — вигукнула Єва Лейтон.

— Урешті-решт, Рене має право висловити свою думку, — розгнівано відреагувала Джессіка Пратт.

— Хтось мені казав, що ви, Еллсворте, очолюєте профспілку робітників корпорації Вайненда, — протягнула Рене.

— О, люба Рене, ні. Я не є головою, нічого такого. Я лише звичайний член. Звичайний клерк.

— А профспілка працівників Вайненда існує? — запитав Гомер Слоттерн.

— Спершу це був просто клуб, — пояснив Тухі. — Він став профспілкою лише торік.

— І хто організував той клуб?

— Та хто його знає? Все сталося більш-менш спонтанно. Як і всі соціальні рухи.

— Як на мене, Вайненд — негідник, — сказав Мітчелл Лейтон. — Та що він про себе думає? Я прийшов на збори акціонерів, а він повівся з нами як із лакеями. Хіба мої гроші гірші за його? Хіба я не володію частиною його бісової газети? Я міг би навчити його однієї-двох речей у журналістиці. У мене є ідеї. Звідки така зарозумілість? Лише тому, що він заробив свої статки? І він мусить бути таким снобом лише тому, що народився у Пекельній кухні? Це не провина решти людей, яким не пощастило народитися в Пекельній кухні й підніматися звідти. Ніхто не розуміє, як жахливо народитися багатим. Адже всі люди вважають, що коли народився багатим, то сам ти ні на що не здатен, навіть якщо це не так. Я хочу сказати, що якби мав такі можливості, як Ґейл Вайненд, то став би вдвічі багатшим, ніж він зараз, й утричі знаменитішим. Але він такий марнославний, що навіть не розуміє цього!

Ніхто не мовив ані слова. Усі відчули істеричні нотки в голосі Мітчелла Лейтона. Єва Лейтон подивилася на Тухі, мовчки благаючи про допомогу. Тухі всміхнувся і ступив уперед.

— Мені соромно за тебе, Мітче, — сказав він.

Гомеру Слоттерну забило памороки. Ніхто ніколи не лаяв Мітчелла Лейтона; ніхто ніколи не докоряв йому.