Айн Ренд - Джерело

Нижня губа Мітчелла Лейтона опустилася.

— Мітче, мені соромно, — з притиском повторив Тухі, — за те, що ти порівнюєш себе з такою нікчемною людиною, як Ґейл Вайненд.

Рот Мітчелла Лейтона трохи розслабився у подобі чогось такого лагідного, наче усмішка.

— Це так, — погодився він слухняно.

— Ні, ти ніколи не зміг би зробити такої кар'єри, як Ґейл Вайненд. Не з твоєю чуйністю й гуманними інстинктами. Ось що перешкоджає тобі, Мітче, а не твій капітал. Кому зараз потрібні гроші? Епоха грошей минула. Твій внутрішній світ надто шляхетний для нашої брутальної капіталістичної системи. Але вона нарешті відходить.

— Це очевидно, — сказала Єва Лейтон.

Було вже пізно, коли Тухі пішов додому. Йому було весело, і він вирішив прогулятися пішки. Вулиці міста спорожніли і занурилися в темряву, темні маси будинків здіймалися в небо, водночас упевнені у собі й беззахисні. Він пригадав, як сказав одного разу Домінік: «Складний механізм, яким є наше суспільство… і натиснувши пальцем на одне місце… в його центрі… можна перетворити його у нічого не варту купу брухту…».

Йому бракувало Домінік. Він хотів, щоб вона була з ним і почула розмови цього вечора.

Нерозділені почуття переповняли його. Він зупинився посеред тихої вулички, відкинув голову назад і розреготався, дивлячись на хмарочоси.

Полісмен поплескав його по плечу і запитав:

— Що сталося, містере?

Тухі побачив ґудзики і синю тканину, що щільно облягала широкі груди, флегматичне суворе і терпляче обличчя; цей чоловік був такий же сильний і надійний, як будинки навколо.

— Виконуєте свій обов'язок, офіцере? — запитав Тухі, у голосі якого досі відлунював сміх. — Захищаєте права, порядок, гідність та людські життя? — Полісмен почухав потилицю. — Офіцере, ви маєте мене заарештувати.

— Добре, старий, добре, — мовив полісмен. — Іди собі. Час від часу ми всі випиваємо на чарку більше, ніж потрібно.

Коли останній муляр Пітера Кітінґа пішов, він відчув спустошення і дивне оніміння у згинах ліктів. Стояв у фойє, дивлячись на стелю. Під глянцевим шаром фарби досі міг роздивитися контури квадрата на тому місці, де були колись сходи — їх прибрали, а отвір замурували. Старого бюро Ґая Франкона не існувало. Фірма «Кітінґ і Дюмонт» займала лише один поверх.

Він згадав ці сходи і те, як уперше підіймався вкритими червоним плюшем сходинками, тримаючи ескіз пучками пальців. Спогади про бюро Ґая Франкона промайнули в його голові, сяйливі та переливчасті, наче крила метелика. А потім він подумав про ці чотири роки, коли бюро належало йому.

Він знав, що відбувається з його фірмою протягом останніх років; він знав це достеменно, коли люди в спецодязі зняли сходи і замурували отвір у стелі. Але цей квадрат під білою фарбою свідчив, що це все насправді й остаточно.

Він давно вже змирився з думкою, що все зійшло нанівець. Він не хотів із цим погоджуватися — це не був його особистий вибір, — просто так сталося, і він не опирався. Все було просто і майже безболісно, наче дрімота, що переходить у бажаний сон, і більше нічого. Тупий біль виникав із бажання зрозуміти, чому так сталося.

Одна-єдина виставка «Марш століть» не могла спричинити цього. «Марш століть» відкрили у травні. Це було фіаско. Чому б, думав Кітінґ, не назвати це доречнішим словом? Фіаско. Жахлива поразка. «Назва цього проекту була б слушна, — написав Еллсворт Тухі, — якщо припустити, що століття їхали верхи на конях». Усе інше, написане про архітектурні досягнення виставки, було в тому ж дусі.

Кітінґ згадував, із тоскною гіркотою, як старанно вони працювали, він і семеро інших архітекторів, проектуючи ті споруди. Це правда, що він доклав чимало зусиль, щоби привернути увагу громадськості до себе, але, звісно, він не робив цього, коли вони працювали над проектом. Вони працювали у гармонії, спільно обговорюючи всі деталі, у справжньому колективному дусі, не намагаючись нав'язувати одне одному особистих упереджень або егоїстичних ідей. Навіть Ролстон Голкомб забув про Відродження. Вони створили сучасні будівлі, сучасніші за всі, що існували досі, сучасніші за вітрини універмагу Слоттерна. Він не вважав, що споруди нагадували «зубну пасту, вичавлену з тюбика, на який хтось випадково наступив» або «стилізовані версії нижніх відділів прямої кишки», як написав один критик. Але люди, здається, саме так думали, якщо думали взагалі. Він не міг цього стверджувати. Знав лише, що квитки на «Марш століть» нав'язували під час антрактів у театрах і що сенсацією виставки, її фінансовим порятунком, стала пані на ім'я Хуаніта Фей, яка танцювала з живим павичем, який був єдиним предметом одягу на її тілі.