Айн Ренд - Джерело

Якось вона запитала:

— Ти щасливий, Піте? Щасливий?

Він глянув на неї і побачив, що вона не насміхається; її очі були широко розплющені й перелякані. Та оскільки він не міг відповісти, вона закричала:

— Але ти мусиш бути щасливим! Піті, ти повинен! Бо навіщо я тоді жила?

Він хотів підвестися, обійняти її та сказати, що все нормально — але згадав слова Ґая Франкона в день весілля: «Я хочу, щоб ти пишався мною, Пітере… Хочу знати, що це все не було намарно». І він не зміг поворухнутися. Відчув присутність чогось, про що не варто замислюватися, у чому ніколи не можна зізнаватися, і відвернувся від матері.

Одного вечора вона ні сіло ні впало сказала:

— Піті, я думаю, тобі слід одружитися. Було б значно краще, якби ти одружився.

Він не знав, що відповісти, і поки думав, як віджартуватися, вона додала:

— Піті, чому б тобі… чому б тобі не одружитися на Кетрін Гейлсі?

Він відчув, як сліпне від люті, відчув тиск на припухлих повіках, але, повільно обернувшись до матері, побачив її маленьку, квадратну постать, закам'янілу й беззахисну у відчайдушній гордості, готову прийняти від нього будь-який удар, заздалегідь пробачаючи, — і зрозумів, що це найсміливіший вчинок у її житті. Гнів відступив, тому що він відчув її біль, гостріший за його власний гнів, тому лише мляво махнув рукою, висловлюючи цим жестом усе, і сказав:

— Мамо, не починаймо про це…

На вихідних, один раз або двічі на місяць, він зникав із міста. Ніхто не знав, куди він їздить. Місіс Кітінґ непокоїлася, але ні про що не запитувала. Вона підозрювала, що у нього десь є жінка, не надто порядна, інакше він не мовчав би так вперто на цю тему. Місіс Кітінґ майже сподівалася, що він потрапив до лап найгіршої, найжадібнішої шльондри, в якої досить здорового глузду, щоб змусити його одружитися.

А він їздив до халупи, яку винайняв у провінційному гірському селі. Він тримав там фарби, пензлі й полотна. Кітінґ проводив вихідні у горах, малюючи. Він не міг пояснити, чому раптом повернувся до нереалізованих мрій своєї юності, яким поклала край мати, змусивши його податися в архітектуру. Він не міг пояснити, що саме знову пробудило непереборне бажання малювати; але він знайшов цю занедбану хатину і полюбив приїжджати сюди.

Він не міг сказати, що любить малювати. Це не давало йому ані задоволення, ані полегшення, це були тортури, але чомусь це не мало значення. Він сидів на розкладному стільці перед мольбертом і дивився на лисі схили гір, ліси та небо. Він хотів висловити відчуття тихого болю, сором'язливу, нестерпну ніжність від споглядання землі, що його оточувала — але щось стримувало, паралізувало його, заважаючи це виразити. Він продовжував працювати. Дивився на свої по-дитячому недолугі полотна й розумів, що нічого не зумів охопити. Це не мало значення. Ніхто їх не побачить. Він акуратно складав полотна в кутку хати, замикав двері й повертався до міста. Він не відчував ані задоволення, ані гордості, ані реалізованості; лише — коли сидів на самоті перед мольбертом — умиротворення.

Намагався не думати про Еллсворта Тухі. Туманний інстинкт підказував, що він може вберегти нестабільну безпеку духу, поки не думає на цю тему. Ставлення Тухі до нього мало лише єдине пояснення — він волів не формулювати його.

Тухі віддалився від нього. Інтервали між їхніми зустрічами щороку збільшувалися. Він змирився з цим, переконуючи себе, що Тухі дуже зайнятий. Його спантеличувало те, що Тухі вже не писав про нього. Він переконував себе, що в Тухі є важливіші теми для статей. Критика Тухі «Маршу століть» стала для Кітінґа ударом. Він сказав собі, що заслужив це. Він брав на себе будь-яку провину. Він міг засумніватися в собі, але не міг дозволити собі сумніватися в Еллсворті.

Знову замислитися про Тухі його змусив Ніл Дюмонт. Ніл роздратовано говорив про стан світу, про те, що не варто впадати в розпач через розлите молоко, про зміни як закон існування, адаптивність і важливість того, щоб спуститися з небес на землю. З довгої плутаної промови Кітінґ зробив висновок, що бізнес, у їхньому розумінні, закінчився, і що держава, подобається їм це чи ні, перебирає на себе їхню функцію, що будівельна галузь вмирає, і незабаром влада стане єдиною будівельною компанією, і якщо вони хочуть залишитися на плаву, то повинні співпрацювати з державою.

— Поглянь на Ґордона Прескотта, — казав Ніл Дюмонт, — він отримав монополію, симпатичну маленьку монополію на проекти житлових будинків та поштових відділень. Поглянь на Ґаса Вебба, який втерся у впливові кола.