Айн Ренд - Джерело

Серед вісімки обраних для роботи над проектом «Марш століть» були Пітер Кітінґ, Ґордон Прескотт і Ролстон Голкомб.

— Я не працюватиму з Говардом Рорком, — сказав Пітер Кітінґ, побачивши перелік членів Ради. — Вам доведеться вирішувати. Він або я.

Йому сказали, що містер Рорк відхилив свою кандидатуру. Кітінґ перебрав на себе керівництво Радою. У статтях, присвячених будівництву конструкцій для ярмарку, писали про «Пітера Кітінґа та його соратників».

Протягом кількох останніх років Кітінґ засвоїв різку, владну манеру спілкування. Він різко наказував і зривався, стикаючись із щонайменшими ускладненнями; а втрачаючи терпець, кричав на працівників: його словник образ містив уїдливі, підступні вислови, що більше пасували б істеричній жінці; його обличчя завжди було похмуре.

Восени 1936 року Рорк переніс своє бюро на верхній поверх хмарочоса Корда. Проектуючи цю будівлю, він думав, що колись тут буде і його офіс. Побачивши на дверях табличку «Говард Рорк, архітектор», перш ніж увійти, він зупинився на мить. Його власний кабінет, розташований в кінці довгої анфілади приміщень, мав три скляних стіни, з яких відкривалася панорама міста. Рорк зупинився посеред кабінету. Крізь широкі скляні панелі він міг бачити магазин Фарґо, будинок Енрайта, готель «Аквітанію». Він підійшов до вікон, що виходили на південь, і довго там стояв. Він бачив у далечині, над Мангеттеном, хмарочос Дейна, збудований Генрі Камероном.

Одного листопадового пообіддя, повернувшись до бюро з будівельного майданчика на Лонґ-Айленді, Рорк увійшов до приймальні, обтрусив мокрий плащ і побачив насилу стримуване хвилювання на обличчі секретарки; вона нетерпляче на нього чекала.

— Містере Рорк, мабуть, це щось дуже важливе, — сказала вона. — Я призначила вам зустріч на третю годину завтра. У його кабінеті.

— У чиєму кабінеті?

— Він телефонував півгодини тому. Містер Ґейл Вайненд.

Табличка над вхідними дверми копіювала шрифт назви газети:

Вивіска була маленькою, вона демонструвала славу і владу, що на ній немає потреби наголошувати; такий собі тонкий кпин, що виправдовував голу потворність редакційної будівлі; ця споруда була фабрикою, що зневажила всі оздоби, щоб увиразнити важливість вивіски.

Фойє нагадувало пащу печі; ліфти доставляли невпинним потоком людське паливо і випльовували його назад. Люди не квапилися, вони швидко прямували до мети; ніхто не затримувався у фойє. Двері ліфтів клацали наче клапани, у ритмі пульсації. Червоні та зелені лампочки на стіні спалахували, показуючи, як високо над землею перебуває кабінка ліфта.

Створювалося враження, що все в цій будівлі під контролем, у руках упливової сили, що знає про всі пересування; будинком наче струменіли керовані потоки енергії, забезпечуючи функціонування слухняної, беззвучної і дивовижної машини, що їй ніщо не може завадити. Ніхто не зауважив рудоволосого чоловіка, який на мить затримався у фойє.

Говард Рорк поглянув на викладену кахлями стелю. Він ніколи нікого не ненавидів. Але в цієї будівлі був власник, людина, яка змусила його відчути щось дуже схоже на ненависть.

Ґейл Вайненд поглянув на невеликий годинник на робочому столі. За кілька хвилин він зустрінеться з архітектором. Розмова, думав він, не буде важкою; в його житті було стільки таких зустрічей; він знав, що казати, бо знав, що саме хоче сказати, і від архітектора не вимагали нічого, крім декількох звуків, покликаних продемонструвати розуміння.

Із годинника його погляд повернувся до гранок на столі. Він прочитав передовицю Алви Скаретта — про людей, які годували білок у Центральному парку, і колонку Еллсворта Тухі про виставку картин, написаних працівниками міського санітарного відділу. На столі пролунав дзвінок селектора, і голос його секретарки сказав:

— Містер Говард Рорк, містере Вайненд.

— Запросіть, — відповів Вайненд, і вимкнув селектор.

Відсовуючи руку, він зиркнув на ряд кнопок на краю столу: яскраві кнопки з різнокольоровими кодами, що від них до всіх редакційних приміщень тягнулися дроти, кожен з яких контролював певну людину, яка контролювала багатьох інших людей, і кожна ця група людей робила свій внесок в остаточний зміст газети, що вирушить до мільйонів будинків, увійде в мільйони голів — ті маленькі кнопки з кольорового пластику, ось тут, під його пальцями. Але він не встиг потішитися з цієї думки — двері його кабінету відчинилися, і він відсунув руку від кнопок.