Айн Ренд - Джерело

На мить Рорк втратив здатність відповідати; але він побачив, що питання було щире; Вайненд нічого не знав.

— Так, — мовив Рорк.

— Тоді думайте про це замовлення так, як ви думали б про храм. Храм, присвячений Домінік Вайненд… Ви повинні познайомитися з нею, перш ніж починати проект.

— Я був знайомий із місіс Вайненд кілька років тому.

— Знайомі? Тоді ви розумієте.

— Так, розумію.

Вайненд перевів погляд на Роркову руку з довгими пальцями, що лежала на краю столу, біля коректури «Знамена». Гранки були недбало складені; він зауважив колонку «Один маленький голос» усередині. Він дивився на руку Рорка і думав, що хотів би мати вилитий із бронзи зліпок його руки і який чудовий вигляд він мав би на столі.

— Тепер ви знаєте, що мені потрібно. Дійте. Починайте негайно. Відкладіть усе, що ви робите зараз. Я заплачу стільки, скільки ви скажете. Я хочу мати будинок до літа… О, вибачте мені. Надто часто доводилося мати справу з поганими архітекторами. Я не запитав вас, чи хочете ви за це взятися.

Спочатку ворухнулася Роркова рука; він зняв її зі столу.

— Так, — сказав він. — Я беруся за це.

Вайненд побачив, що Роркові пальці залишили відбитки на склі, чіткі, наче шкіра вирізала борозни на склі й ці борозни були вологі.

— Скільки часу вам потрібно?

— До липня будинок буде готовим.

— Ви, звісно, повинні побачити місцевість. Я хочу сам показати її вам. Я можу відвезти вас туди завтра вранці?

— Як бажаєте.

— Будьте тут о дев'ятій.

— Гаразд.

— Хочете, щоб я склав контракт? Я й гадки не маю, як ви волієте працювати. Зазвичай, перш ніж мати будь-яку справу з людиною, я довідуюся про неї все від дня її народження чи навіть раніше. Вас я не перевіряв. Просто забув. Це, здається, непотрібно.

— Я можу відповісти на будь-які запитання.

Вайненд усміхнувся і похитав головою:

— Немає потреби. Я не маю до вас питань. Окрім тих, що стосуються справи.

— Я ніколи не висуваю жодних умов, за винятком однієї: якщо ви схвалили попередній проект будинку, його буде зведено так, як я його спроектував, без жодних змін.

— Згоден. Це зрозуміло. Я чув, що ви інакше не працюєте. Як ви поставитеся до того, щоб не оприлюднювати жодної інформації про цей будинок? Я розумію, що це у ваших професійних інтересах, але я не хочу, щоб інформація про цей будинок з'являлася в газетах.

— Не заперечую.

— Ви обіцяєте не публікувати ескізів?

— Обіцяю.

— Дякую. Я за це віддячу. Ви можете покладатися на мої газети як на вашу особисту прес-службу. Я прорекламую будь-яку іншу роботу за вашим вибором.

— Я не хочу жодної реклами.

Вайненд голосно розсміявся:

— Казати таке тут! Ви й гадки не маєте, як поводилися б ваші колеги-архітектори на цій зустрічі. Я не вірю, що ви цілком усвідомлюєте, що розмовляєте з Ґейлом Вайнендом.

— Я знаю, з ким розмовляю.

— Це була моя вдячність вам. Мені не завжди подобається бути Ґейлом Вайнендом.

— Я це знаю.

— Я зміню свою думку і поставлю вам особисте запитання. Ви сказали, що готові відповісти на будь-яке.

— Я відповім.

— А вам завжди подобалося бути Говардом Рорком?

Рорк усміхнувся. Усмішка була здивована, ошелешена і мимоволі зверхня.

— Ви відповіли, — сказав Вайненд.

Він підвівся зі словами: «Завтра о дев'ятій» і простягнув руку.

Коли Рорк пішов, Вайненд і далі сидів за столом, усміхаючись. Він потягнувся рукою до однієї з пластикових кнопок — і завмер. Він розумів, що мусить повернутися до свого нормального тону, що не може розмовляти так, як останніх півгодини.

Він зрозумів, що дивного було у цій розмові: уперше в своєму житті він розмовляв з людиною, не намагаючись щось довести, натиснути, приховати, що йому завжди доводилося робити, розмовляючи з іншими людьми; він не відчував жодної настороженості, вона була зайва — він наче розмовляв із самим собою.

Вайненд натиснув кнопку виклику на селекторі та сказав секретарці:

— Доручіть архіву прислати мені все, що в них є на Говарда Рорка.

— Спробуй вгадати, — сказав Алва Скаррет, голосом, що благав, щоб його почали вмовляти поділитися інформацією.

Еллсворт Тухі нетерпляче відмахнувся від нього, не відводячи очей від паперів на столі:

— Іди собі, Алво. Я зайнятий.

— Ні, Еллсворте, це дуже цікаво. Справді, цікаво. Я знаю, що ти хотів би це знати.

Тухі підвів голову і глянув на Скаррета з ледь помітною нудьгою в кутиках очей, даючи зрозуміти, що його увага — це послуга; він протягнув із наголошеною терплячістю: