Айн Ренд - Джерело

— Чому?

— Ви коли-небудь чули про мою художню галерею?

— Так.

— Я ніколи не зустрічаюся з людьми, роботи яких мені подобаються. Їхні твори дуже багато означають для мене. Я не хочу, щоб люди псували враження. Зазвичай саме так і буває. Вони дуже не відповідають своєму таланту. Ви не такий. Я не проти поспілкуватися з вами. Кажу вам це, щоб ви знали, що в житті я дуже рідко відчуваю повагу, але я поважаю речі в моїй галереї, і ваші будинки, і талант людини, здатної все це створити. Можливо, це єдина релігія, що я будь-коли сприймав. — Він стенув плечима. — Гадаю, що я знищив, збезчестив, зіпсував майже все, що існує. Але цього я ніколи не займав. Чому ви так на мене дивитеся?

— Вибачте. Будь ласка, розкажіть мені, який ви хочете будинок.

— Я хочу, щоб це був палац — тільки я не вважаю палаци досить розкішними. Вони настільки великі, наскільки непристойно доступні. Невеличкий будинок — ось справжня розкіш. Будинок тільки для двох осіб — моєї дружини і мене. Це не для сім'ї — ми не збираємося народжувати дітей. Не для відвідувачів — ми не збираємося розважати гостей. Одна гостьова кімната — про всяк випадок, — але не більше. Вітальня, їдальня, бібліотека, два кабінети, одна спальня. Приміщення для слуг, гараж. Це загальне уявлення. Деталі я повідомлю згодом. Витрати — будь-які на ваш розсуд. Вигляд… — він усміхнувся, стенув плечима. — Я бачив ваші будинки. Людина, яка намагатиметься вам розповісти, який має бути будинок, або сама повинна вміти його спроектувати, або стулити пельку. Скажу лише, що хочу будинок у фірмовому стилі Рорка.

— І що це?

— Гадаю, ви розумієте.

— Я хочу почути ваші пояснення.

— На мою думку, деякі будинки б'ють на дешевий ефект, усе на показ, а деякі боягузливі й наче вибачаються за себе кожною цеглиною, а ще є вічні недоробки, зловмисні й фальшиві. Ваші будинки дарують одне панівне почуття — радість. Не тиху радість, а важку, вимогливу, таку, яка змушує людину думати, що відчувати це — велике досягнення. Люди дивляться і міркують: «Я кращий, якщо можу це відчувати».

Рорк мовив повільно, начебто його слова не були відповіддю:

— Гадаю, це було неминуче.

— Що?

— Що ви це побачите.

— Чому ви сказали це так, наче… жалкуєте, що я здатен це зрозуміти?

— Я не жалкую.

— Послухайте, не гнівайтеся на мене — за те, що я будував раніше.

— Я не гніваюся.

— Усі ці стоунріджі, готелі «ноєс-белмонт» і газети Вайненда — вони дали мені змогу мати будинок, що його збудуєте ви. Хіба це не розкіш, якої варто прагнути? Хіба важливо як? Це лише засоби. А ви — ціль.

— Ви не повинні виправдовуватися переді мною.

— Я не… так, гадаю, саме це я і робив.

— Не варто це робити. Я не думав про те, що ви будували.

— Про що ж ви думали?

— Я безсилий проти тих, хто бачить у моїх будинках те, що бачите ви.

— Ви відчуваєте, що вам потрібен захист від мене?

— Ні. Та зазвичай я не почуваюся безпорадним.

— Я теж зазвичай не поспішаю виправдовуватися. Отже — все гаразд, адже так?

— Так.

— Я маю значно більше розповісти вам про будинок, який хочу. Вважаю, що архітектор, як духівник, — повинен знати все про людей, які житимуть у його будинку, бо те, що він їм дає, значно особистіше, ніж їхній одяг або їжа. Будь ласка, погляньте на справу з цього боку. І вибачте, якщо зауважите, що мені важко висловлювати думки — я ніколи не сповідаюся. Знаєте, я хочу цей будинок, тому що шалено закоханий у свою дружину… Що сталося? Вважаєте, це недоречне зізнання?

— Ні. Продовжуйте.

— Я не можу бачити свою дружину серед інших людей. Це не ревнощі. Це значно-значно гірше. Мені нестерпно бачити, як вона ходить вулицями міста. Я не можу поділитися нею ні з ким, навіть із крамницями, театрами, таксі, тротуарами. Я повинен забрати її. Повинен забрати її якнайдалі від усього цього — туди, де ніхто не зможе торкатися до неї, в жодному сенсі. Цей будинок повинен стати фортецею. Мій архітектор має стати вартовим.

Рорк дивився просто йому в очі. Він мусив не відводити погляду, щоб не втратити здатності слухати. Вайненд відчував його напружений погляд; він не помітив зусиль, тільки силу; він відчував, що цей погляд його підтримує; він з'ясував, що сповідатися не важко.

— Цей будинок має стати в'язницею. Ні, не зовсім так. Скарбницею — сховищем, де зберігатимуться речі надто цінні, щоб дозволити іншим їх бачити. І навіть більше. Це мусить бути окремий світ, такий прекрасний, щоб ми ніколи не шкодували за тим світом, який покинули. В'язниця, що тримає лише силою своєї досконалості. Жодних парканів і сторожових веж — лише ваш талант, що збудує стіну між нами і зовнішнім світом. Ось те, чого я хочу від вас. І навіть більше. Ви колись будували храм?