Айн Ренд - Джерело

Остін Геллер написав статтю про Говарда Рорка і долину Монаднок. Він написав про всі будівлі, створені Рорком, і переказав те, що сам Рорк розповідав про свої споруди. Це не був властивий Остіну Геллеру спокійний тон — то був розлючений вигук захоплення й гніву. «І можливо, ми прокляті, якщо розуміння величі приходить до нас через шахрайство».

Стаття спричинила запеклі суперечки в творчих колах.

— Говарде, — сказав Меллорі за кілька місяців, — ти знаменитий.

— Так, — відповів Рорк, — мабуть, так.

— Три чверті не розуміють, про що йдеться, але чули, що одна чверть дискутує про тебе, тому відчувають, що твоє ім'я слід вимовляти шанобливо. Із цієї войовничої чверті чотири десятих ненавидять тебе, три десятих вважають, що повинні висловити свою позицію в будь-якій суперечці, дві десятих діють обачно і вітають будь-яке «відкриття», і лише одна десята розуміє. Але всі вони раптом виявили, що існує Говард Рорк і що він — архітектор. Бюлетень Гільдії американських архітекторів називає тебе великим, але некерованим талантом, а в Музеї майбутнього повісили розкішно обрамлені фотографії долини Монаднок, будинку Енрайта, хмарочоса Корда й «Аквітанії» — поруч зі світлинами творінь Ґордона Прескотта. Але я все одно щасливий.

Одного вечора Кент Лансінґ сказав:

— Геллер зробив велику справу. Ти пам'ятаєш, Говарде, що я розповідав тобі про психологію кренделя? Не нехтуй посередностями. Вони необхідні. Хтось повинен розплющувати їм очі. Для будь-якої великої кар'єри потрібні два компоненти: велика людина і людина, радше рідкісна, здатна розгледіти цю велич і розповісти про неї.

Еллсворт Тухі писав: «Парадокс усього цього безглуздого галасу полягає в тому, що містер Калеб Бредлі став жертвою несправедливості.

Його моральність можна осуджувати, але його естетичне відчуття було бездоганне. Він виявив більше здорового глузду, оцінюючи архітектурні достоїнства курорту, ніж містер Остін Геллер, цей старомодний реакціонер, який зненацька став арт-критиком. Містер Калеб Бредлі — жертва поганого смаку своїх орендарів. На думку автора цієї колонки, вирок повинні послабити на знак визнання мистецької проникливості містера Бредлі. Долина Монаднок — це шахрайство, і не лише фінансове».

Представники вищого світу, які були найнадійнішим джерелом архітектурних замовлень, слабо реагувало на славу Рорка. Люди, які раніше дивувалися: «Рорк? Ніколи не чули про нього», зараз казали: «Рорк? Він занадто скандальний».

Але багатьох вразив той простий факт, що Рорк збудував те, що збагатило власників місця, які хотіли прогоріти; це переконувало краще за абстрактні мистецькі суперечки. І була одна десята людей, які все розуміли. Протягом року після завершення курорту в долині Монаднок Рорк збудував два приватних будинки в штаті Коннектикут, кінотеатр у Чикаґо і готель у Філадельфії.

Восени 1936 року в одному західному місті запланували провести наступного року Міжнародну виставку з назвою «Марш століть». Комітет, до якого увійшли визнані лідери суспільства, обрав раду найкращих архітекторів країни для будівництва. Чиновники хотіли видаватися прогресивними і до числа восьми обраних архітекторів запросили Говарда Рорка.

Отримавши запрошення, Рорк виступив перед комітетом і пояснив, що був би щасливим спроектувати приміщення для виставки, але сам.

— Це не серйозно, містере Рорк, — сказав голова комітету. — Урешті-решт, враховуючи величезну важливість проекту, ми хочемо отримати все найкраще. Я про те, що дві голови краще, ніж одна, а вісім голів… Ви ж самі розумієте — найкращі таланти країни, найвідоміші прізвища, дружні консультації, співпраця і взаємодія — ви ж розумієте, як постає видатне творіння…

— Розумію.

— Тоді ви розумієте…

— Якщо я вам потрібен, ви повинні дозволити мені зробити все самому. Я не беру участі в комітетах.

— Ви хочете відмовитися від такої можливості, не хочете потрапити в історію, волієте позбутися шансу на світову славу і, майже, на безсмертя?

— Я не працюю в команді. Я не консультую, не співпрацюю і не взаємодію.

В архітектурних колах залунали сердиті коментарі про його відмову. Люди казали: «Пихатий негідник!». Обурення було занадто різке і грубе як на звичайну фахову заздрість; усі архітектори сприйняли Роркову поведінку за особисту образу; кожен вважав, що має право змінювати, радити і поліпшувати творіння будь-кого з живих колег.

«Цей випадок чудово ілюструє, — писав Еллсворт Тухі, — антисоціальний характер містера Говарда Рорка, зарозумілість нестримного індивідуалізму, яку він завжди уособлював».