Айн Ренд - Джерело

Через колір неба, чистий, делікатний, блакитно-зеленавий, повітря здавалося холоднішим. Холод вимив кольори землі, виявивши, що вони не були кольорами, а лише елементами, які цей колір утворювали, мертвий коричневий не був уповні коричневим, а майбутнім зеленим, утомлений багрянець становив увертюру до полум'я, сірий — прелюдію до золотого. Земля нагадувала схематичний план великої історії, сталевий каркас будівлі, що його слід наповнити і завершити, уявлення про майбутню розкіш у голій порожнечі.

— Де, на вашу думку, повинен стояти будинок? — запитав Вайненд.

— Тут, — сказав Рорк.

— Я сподівався, що ви оберете це місце.

Вайненд привіз його сюди з міста на автомобілі, та дві години поспіль вони блукали безлюдними стежками його нової ділянки, крізь ліс, уздовж озера, до вершини пагорба. Тепер Вайненд чекав, а Рорк стояв і дивився на землю під своїми ногами. Вайнендові було цікаво, які віжки в руках цього чоловіка утримують цей краєвид.

Коли Рорк обернувся до нього, Вайненд запитав:

— Чи можу я зараз поговорити з вами?

— Звісно, — всміхнувся Рорк; його розвеселив шанобливий тон, якого він не вимагав.

Голос Вайненда лунав чітко і ламко, скидаючись на колір неба над ними, що мало вигляд зеленкуватого крижаного сяйва.

— Чому ви взялися за це замовлення?

— Бо я найманий архітектор.

— Ви знаєте, про що я.

— Не впевнений.

— Хіба ви не ненавидите мене всією душею?

— Ні. А я повинен?

— Хочете, щоб спершу сказав я?

— Про що?

— Про храм Стоддарда.

Рорк усміхнувся:

— Отже, вчора ви таки зібрали про мене інформацію.

— Я прочитав наші публікації. — Він зупинився, але Рорк нічого не сказав. — Усі. — Його голос став гостріший, напіввикличний-напівблагальний. — Усе, що ми про вас писали. — Спокій Рорка доводив Вайненда до сказу. Він повільно продовжив, ретельно артикулюючи кожне слово: — Ми називали вас некомпетентним телепнем, пихатим новачком, шахраєм, пройдисвітом, егоманіяком…

— Перестаньте себе мучити.

Вайненд заплющив очі, наче Рорк ударив його.

За мить він сказав:

— Містере Рорк, ви не знаєте мене добре. Затямте: я ніколи не перепрошую. Я ніколи не вибачаюся за свої дії.

— Що змусило вас думати про вибачення? Воно мені не потрібне.

— Я несу відповідальність за кожне з цих образливих слів, якими ми вас називали. Я відповідаю за кожне слово, надруковане в «Знамені».

— Я не просив у вас спростувань.

— Я знаю, що ви думаєте. Ви зрозуміли, що вчора я не знав про храм Стоддарда. Я забув, хто його проектував. Ви дійшли висновку, що це не я провадив кампанію проти вас. Ви маєте рацію, мене тоді не було. Але ви не розумієте, що ця кампанія цілком і повністю відповідає духу «Знамена». Чітко відповідає завданням, поставленим перед цією газетою. І відповідальність за це цілком на мені. Алва Скаррет зробив лише те, чого його навчив я. Якби я був у місті, то вчинив би так само.

— Це ваше право.

— Ви не вірите, що я це зробив би?

— Ні.

— Я не напрошувався на компліменти і не просив мені співчувати.

— Я не можу зробити того, про що ви просите.

— І що, на вашу думку, я прошу?

— Щоб я дав вам ляпаса.

— Чому ж не дасте?

— Я не можу вдавати гнів, якого не відчуваю, — відказав Рорк. — І це не співчуття. Я дію значно жорстокіше, ніж міг би. Ось тільки роблю це не для того, щоб повестися суворо. Якби я вдарив вас, ви пробачили б мені храм Стоддарда.

— Хіба це ви повинні просити пробачення?

— Ні. Ви хочете, щоб я попросив. Ви ж розумієте, що тут ідеться про сам акт прощення. Ви не впевнені, яку кому відведено роль. Ви хочете, щоб я вас пробачив — або ж вимагав розплати, що є тим самим, і ви вважатимете, що питання залагоджено. Але, розумієте, мені це все не потрібно. Я не беру в цьому участі. Немає значення, що я думаю чи відчуваю зараз. Ви не думаєте про мене. Я не можу вам допомогти. Я не та людина, якої ви зараз боїтеся.

— І кого ж я боюся?

— Себе.

— Хто дав вам право стверджувати це?

— Ви.

— Добре, продовжуйте.

— Ви справді хочете слухати далі?

— Продовжуйте.

— Я думаю, вам боляче, що ви змусили мене страждати. Ви не хотіли б, щоб так сталося. Одначе дещо лякає вас іще дужче. Усвідомлення того, що я геть не страждав.

— Дал і.

— Усвідомлення того, що я не з таких — не великодушний, а просто байдужий, — лякає вас, адже ви знаєте, що за такі історії як храм Стоддарда завжди треба розраховуватися, а ви бачите, що я нічим не поплатився. Ви здивувалися, що я взявся за ваше замовлення. Ви думаєте, моя згода потребувала мужності? Вам було потрібно значно більше мужності, щоб найняти мене. Бачте, ось що я думаю про храм Стоддарда. Я забув про нього. Ви — ні.