Айн Ренд - Джерело

Коли відлунали останні привітання, вони могли покинути залу. Але він не пропонував піти. Вона подумала, що він чекає на її рішення, і пішла до натовпу гостей; усміхалася, вклонялася і з келихом шампанського в руці вислуховувала образливі дурниці.

Вона побачила в цій юрбі батька. Він здавався їй гордим і замисленим, а також ошелешеним. Він спокійно сприйняв звістку про весілля; сказав: «Домінік, я хочу, щоб ти була щаслива. Дуже цього хочу. Сподіваюся, він той чоловік, що тобі потрібен». Його тон підказав їй, що впевненості у цьому він не має.

Побачила в натовпі Еллсворта Тухі. Він зауважив її погляд і квапливо відвернувся. Їй захотілося голосно розреготатися; але вигляд Еллсворта Тухі, заскоченого зненацька, не здався їй достатнім приводом для сміху.

До неї проштовхнувся Алва Скаррет. Він безуспішно намагався надати своєму обличчю доречного виразу, але воно було ображене і похмуре. Він швиденько пробурмотів побажання щастя, а потім чітко й злісно запитав:

— Але чому, Домінік, чому?

Вона не могла достоту повірити, що Алва Скаррет дозволив собі таку нечемність, що її, здавалося, було закладено в запитанні. Вона холодно перепитала:

— Про що ти, Алво?

— Про заборону, звісно.

— Яку заборону?

— Ти чудово знаєш, про яку заборону. А зараз я запитую тебе: чому кожна газета в місті, кожна бісова газета, включно з найжовтішими, і всі радіостанції можуть, а «Знамено» — ні? Будь-що, лише не Вайнендові газети? Що я маю сказати людям? Як це пояснити? Ось як ти чиниш із колишнім колегою по цеху!

— Краще поясни, Алво.

— Хочеш сказати, не знала, що Ґейл заборонив усім наших хлопцям писати про весілля? Що в завтрашніх наших газетах не буде жодного репортажу, жодної світлини, жодної згадки — нічого, крім двох рядків на вісімнадцятій сторінці?

— Ні, — відповіла вона. — Я цього не знала.

Він здивувався раптовому рвучкому рухові, з яким Домінік відвернулася від нього. Вона вручила свій келих із шампанським першому-ліпшому гостеві, який потрапив їй на очі та якого вона помилкового сприйняла за офіціанта, і проштовхнулася крізь юрбу до Вайненда.

— Ґейле, ходімо.

— Авжеж, моя люба.

Домінік недовірливо стояла посеред вітальні його пентхауса, розмірковуючи про те, що це місце відтепер є її домівкою і як воно пасує їй як дім.

Він спостерігав за нею.

Не виказував бажання заговорити чи торкнутися, лише спостерігав за нею у своєму домі, куди привів її, підняв високо над містом, наче важливістю цього моменту не можна було ділитися ні з ким, навіть з нею.

Вона повільно рушила через вітальню, зняла капелюха, оперлася об стіл. Дивувалася, чому її звичне бажання багато не розмовляти, тримати думки в собі, зникало у його присутності, чому відчуває бажання бути щирою, як ні з ким іншим.

— Урешті-решт, Ґейле, ти свого досягнув. Ти одружився так, як хотів.

— Так. Гадаю, що так.

— Не було сенсу тебе мучити.

— Загалом, так. Я не надто опирався.

— Ні?

— Ні. Якщо все було так, як ти хотіла, я просто виконав обіцянку.

— Але ж, Ґейле, тобі все те було ненависне.

— Абсолютно. То й що? Було важко лише спочатку — коли ти сказала про це в машині. Згодом я навіть радів.

Він говорив спокійно, відгукуючись на її щирість; вона знала, що він залишає вибір за нею — і скориться: мовчатиме чи зізнається у всьому, в чому вона захоче, щоб він зізнався.

— Чому?

— Ти не помітила своєї головної помилки, якщо це була помилка. Ти не прагнула б примусити мене страждати, якби я був тобі геть байдужим.

— Ні. Це не була помилка.

— Ти програєш з гідністю, Домінік.

— Думаю, Ґейле, це я теж підхопила від тебе. І я хочу тобі за дещо подякувати.

— За що?

— Що ти заборонив писати про наше весілля у своїх газетах.

Він пильно подивився на неї та усміхнувся:

— Не в твоїй манері дякувати мені за це.

— Не в твоїй манері було це робити.

— Я мусив. Але думав, ти розсердишся.

— Варто було б, але не вийшло. Дякую тобі.

— Чи можна бути вдячним за вдячність? Це доволі важко висловити, Домінік, але саме це я відчуваю.

Вона розглядала м'яке світло на стінах кімнати. Освітлення було частиною інтер'єру, надаючи стінам особливої текстури, увиразнюючи матеріал та колір. Вона думала, що за цими стінами є й інші кімнати, яких вона ще не бачила, але які відтепер належали їй. І впіймала себе на думці, що хоче, щоб вони їй належали.

— Ґейле, я ще не запитувала, що ми робитимемо зараз. Ми поїдемо кудись? Чи в нас буде медовий місяць? Кумедно, але я навіть не думала про це. Я думала лише про весілля і ні про що інше. Начебто я зупинилася на цьому, а ти подбаєш про решту. Це теж не в моєму стилі.