Айн Ренд - Джерело

— Але й не на користь мені. Пасивність — це невтішна ознака. Не для тебе.

— А може й втішна — якщо мені це подобається.

— Можливо. Хоча це не триватиме довго. Ні, ми нікуди не їдемо. Хіба що ти хочеш.

— Ні.

— Тоді залишаймося тут. Іще один своєрідний виняток із правила. Саме для тебе і для мене. Відхід завжди був утечею — для нас обох. Цього разу ми не втікаємо.

— Так, Ґейле.

Коли він обійняв її та поцілував, вона зігнула руку між його та своїм тілом і поклала її на своє плече — і відчула, як до її щоки доторкнувся зів'ялий букет жасмину на зап'ястку; аромат досі тримався, як ніжне нагадування про весну.

Увійшовши до його спальні, вона виявила зовсім не те місце, що бачила на фотографіях в численних журналах. Скляної клітки вже не було. Кімната, створена на її місці, нагадувала льох без єдиного вікна. Вона була освітлена й кондиційована, але ззовні не проникало ні світло, ні повітря.

Вона лежала в його ліжку, притиснувши долоні до прохолодного шовкового простирадла, не дозволяючи своїм рукам поворушитися і доторкнутися до нього. Але її сувора байдужість не пробудила в ньому безпорадного гніву. Він зрозумів і засміявся. Вона почула, як він сказав — грубувато, ні на що не зважаючи, насмішкувато: «Нічого не вийде, Домінік». І вона знала, що цього бар'єра між ними не втримати, що вона не має сил утримувати його. Вона відчула реакцію свого тіла, відповідь на голод, сприйняття, задоволення. І подумала, що річ не в бажанні, не в самому сексуальному акті, а в тому, що чоловік — це життєва сила, на яку жінка лише реагує, що чоловік має життєву, первинну силу, і що злягання є просте ствердження цього, і що вона віддається не цьому актові чи чоловікові, а силі, закладеній у ньому.

— Ну, — запитав Тухі. — Тепер ти розумієш?

Він стояв, невимушено прихилившись до спинки Скарретового стільця, а сам Скаррет сидів, розглядаючи кошик, переповнений листами.

— Тисячі, — зітхнув Скаррет, — тисячі, Еллсворте. Ти побачив би, як вони його називають. Чому він не надрукував статтю про своє одруження? Чого він соромиться? Що він приховує? Чому не одружувався в церкві, як кожен порядний чоловік? Як він міг одружитися з розлученою? Вони всі про це запитують. А він навіть не глянув на ці листи. Ґейл Вайненд, людина, яку називають сейсмографом суспільних настроїв.

— Саме так, — сказав Тухі. — Така він людина.

— Ось, наприклад, — Скаррет витягнув із кошика листа і прочитав уголос: — «Я, порядна жінка і мати п'ятьох дітей, остаточно переконалася, що не хочу виховувати своїх дітей на прикладі вашої газети. Я читала її чотирнадцять років, але зараз, коли виявилося, що ви людина, яка не має гідності й насміхається з інституту сім'ї, бо ви здійснили адюльтер із грішною жінкою, чужою дружиною, яка виходить заміж у чорній сукні, що, одначе, їй пасує, я більше не хочу читати вашої газети, бо ви подаєте поганий приклад дітям, і я безперечно розчарована вами. Щиро ваша, місіс Томас Паркер». Я прочитав йому це. Він розреготався.

— Угу, — видушив із себе Тухі.

— Що в нього вселилося?

— У нього нічого не вселилося, Алво. Це нарешті вилізло назовні.

— До речі, а ти знаєш, що чимало газет розкопали старі фотографії оголеної статуї Домінік із того бісового храму і розмістили їх у репортажах про одруження — щоб буцімто показати зацікавленість місіс Вайненд мистецтвом, покидьки! Вони радіють нагоді помститися Ґейлу!

І вони це роблять, воші паршиві! Цікаво, хто їм нагадав про ту історію?

— Звідки ж я знаю?

— Звісно, це просто буря в склянці води. За кілька тижнів усі про це забудуть. Не думаю, що це завдасть відчутної шкоди.

— Ні. Один цей епізод — ні.

— Тобто? Ти наче пророкуєш?

— Алво, ці листи пророкують. Не самі листи, а те, що він їх не прочитав.

— О, немає сенсу непокоїтися. Ґейл знає, де зупинитися і коли. Не роби мухи зі сло… — він зиркнув на Тухі та його голос змінився: — Господи, авжеж, Еллсворте, твоя правда. Що нам робити?

— Нічого, друже мій, нічого. Певний час ми нічого не робитимемо. — Тухі вмостився на краєчку стола Скаррета і почав гострим носаком черевика бавитися з конвертами в кошику, перемішуючи їх і змушуючи шелестіти. Він засвоїв приємну звичку зазирати до Скарретового кабінету будь-коли. Скаррет почав покладатися на нього.

— Скажи, Еллсворте, — зненацька запитав Скаррет, — чи ти насправді лояльний до «Знамена»?

— Алво, не вдавайся до жаргону. Насправді не всі його розуміють.

— Ні, я про те… Гаразд, ти знаєш, про що я.