Айн Ренд - Джерело

Домінік не було вже місяць, коли Ґай Франкон оголосив, що покидає фірму. Кітінґ розповів йому про розлучення, нічого не пояснюючи. Франкон сприйняв новину спокійно. Він сказав:

— Я цього очікував. Усе гаразд, Пітере. Можливо, це не твоя провина і не її.

Більше він про це не згадував. Також він не пояснив причин свого звільнення, а лише сказав:

— Я вже давно попереджав тебе, що цей час настане. Я втомився. Хай тобі щастить, Пітере.

Відповідальність за фірму лягла на самотні плечі Кітінґа і перспектива лише його імені на вхідних дверях лякала. Йому був потрібен партнер. Він обрав Ніла Дюмонта. Ніл мав хороші манери і витонченість. Він був наступним Луціусом Геєром. Фірма стала називатися «Пітер Кітінґ і Ніл Дюмонт». Кілька приятелів влаштували з цієї оказії пиятику, але Кітінґ на вечірку не прийшов. Він обіцяв бути, але забув, і самотньо вирушив на прогулянку засніженими околицями міста. Він не пригадав про святкування аж до наступного дня, коли повертався назад крижаною сільською дорогою.

Стоунрідж став останнім контрактом, підписаним фірмою «Франкон і Кітінґ».

Коли Домінік вийшла з потяга в Нью-Йорку, її зустрів Вайненд. Вона не писала йому і не отримувала звісток, перебуваючи в Рено; вона нікого не повідомляла про своє повернення. Але його постать на платформі, впевнений вигляд, в якому читалася визначеність, підказали їй, що він зв'язувався з її адвокатами, стежив за процесом розлучення, знав, коли рішення набуло чинності, годину, коли вона сіла до потяга, і номер її вагона.

Побачивши її, він не пішов назустріч. Це вона пішла до нього, бо знала: він хоче бачити, як вона пройде бодай коротку відстань між ними. Вона не всміхнулася, але її обличчя сяяло привабливою безтурботністю, яка щомиті могла перейти в усмішку.

— Привіт, Ґейле.

— Привіт, Домінік.

Вона не думала про нього за його відсутності, не прямолінійно, без відчуття його реальності, але зараз миттєво впізнала його, відчувши, що знову зустріла когось знайомого і потрібного.

Вайненд сказав:

— Дай мені багажні квитанції, я пізніше займуся твоїми валізами, моя машина чекає.

Вона простягнула йому квитанції, й він поклав їх до кишені. Вони знали, що потрібно розвернутися і піти платформою до виходу, але відкинули заздалегідь ухвалене рішення, бо жоден із них не попрямував до виходу — вони так і стояли, роздивляючись одне одного.

Він першим спробував скерувати ситуацію і легко всміхнувся:

— Якби я мав таке право, то сказав би, що не витримав очікування, якби знав, що ти будеш така, як зараз. Але оскільки в мене немає такого права, я цього не скажу.

Вона засміялася:

— Авжеж, Ґейле. Це теж було би брехнею — вдавати, що з нами все так звично. Це робить усе важливішим, правда ж? Кажімо краще те, що нам хочеться.

— Я кохаю тебе, — сказав він невиразним голосом, наче слова стали свідченням болю й адресувалися не їй.

— Я втішена знову бути з тобою, Ґейле. Не знала, що так станеться, але я радію.

— Чому, Домінік?

— Не знаю. Мабуть, підхопила радість від тебе. Радість від визначеності та спокою.

Вони помітили, що розмовляють посеред залюдненої платформи, переповненої квапливими пасажирами і тачками з багажем.

Вони вийшли на вулицю до його машини. Вона не запитала, куди вони їдуть, й не переймалася цим. Просто мовчки сиділа поруч. Її почуття роздвоювалися: більшу частину єства охопило бажання не опиратися, а менша частина дивувалася цьому. Вона відчула бажання дозволити йому вести її, сповнившись почуттям беззастережної довіри, довіри без щастя, але таки довіри. Невдовзі вона помітила, що він тримає її за руку, стискаючи її пальці в рукавичці, й лише її оголений зап'ясток торкався до його шкіри. Вона не зауважила, коли він узяв її за руку; це здавалося так природно, і вона хотіла цього, щойно його побачила. Але вона не могла дозволити собі хотіти цього.

— Куди ми їдемо, Ґейле? — запитала вона.

— Отримати дозвіл на шлюб. Потім до судді. Одружуватися.

Вона повільно випросталася і повернула обличчя до нього. Вона не висмикнула руки, але її пальці напружилися і відсторонилися.

— Ні, — сказала вона.

Вона всміхнулася і навмисне затримала усмішку на точно визначений час. Він спокійно спостерігав за нею.

— Я хочу справжнього весілля, Ґейле. Я хочу виходити заміж у найрозкішнішому готелі міста. Хочу запрошення із золотим тисненням, гостей, юрби гостей, знаменитостей, квітів, спалахів фотоапаратів і телекамер. Я хочу такого весілля, якого місто очікує від Ґейла Вайненда.