Айн Ренд - Джерело

— Маленькі люди, — ніжно сказав Айк. — Люблю маленьких людей. Ми повинні любити маленьких людей цієї землі.

— Використай цю фразу для своєї наступної п'єси, — сказав Тухі.

— Не можу, — відповів Айк. — Я її вже використав.

— У чому ж фокус, Еллсворте? — гарикнув Клоукі.

— Усе так просто, Лансе. Коли якийсь цілковитий нікчема, що не робив нічого суттєвішого, ніж їсти, спати й теревенити із сусідами, стає предметом гордощів, уваги світу і об'єктом пильного вивчення мільйонів читачів — той факт, що хтось побудував собор, стає не вартим ані уваги, ані захоплення. Річ у перспективі й теорії відносності. Припустима відстань між крайніми точками будь-якої визначеної потужності обмежена. Слухове сприйняття мурахи не розраховане на громовицю.

— Ти говориш, наче буржуазний декадент, Еллсворте, — сказав Ґас Вебб.

— Стули пельку, солоденький, — відповів Тухі, не образившись.

— Усе це дуже чудово, — сказала Лойс Кук, — окрім того, що це ти процвітаєш, Еллсворте. Ти відсовуєш мене на задній план. Невдовзі, якщо я захочу, щоб мене і надалі зауважували, мені доведеться написати щось по-справжньому майстерне.

— Не в цьому столітті, Лойс, — відповів Тухі. — І можливо, не в наступному. Це станеться пізніше, ніж ти думаєш.

— Але ж ви не сказали… — зненацька вигукнув занепокоєний Айк.

— Що я не сказав?

— Ви не сказали, хто ставитиме мою п'єсу.

— Покладися на мене, — відповів Жуль Фауґлер.

— Я забув подякувати вам, Еллсворте, — смиренно мовив Айк. — Тому дякую вам зараз. Так багато гівняних п'єс, а ви обрали саме мою. Ви і містер Фауґлер.

— Твоя гівняність доволі вправна, Айку.

— Гаразд, це вже щось.

— Це чимало.

— Поясніть як.

— Не говори так багато, Еллсворте, — сказав Ґас Вебб. — Ти підхопив говорильну заразу.

— Закрий рота, пупсику. Мені подобається розмовляти. Пояснити, Айку? Гаразд, припустімо, мені не подобається Ібсен…

— Ібсен чудовий, — відповів Айк.

— Звісно, він чудовий драматург, але мені він, скажімо, не подобається. Припустімо, я хочу, щоб люди перестали дивитися вистави за його творами. Замало лише відраджувати їх. Але якщо я підсуну їм думку, що ти не менш видатний за Ібсена — доволі швидко вони втратять здатність бачити різницю між вами.

— Господи, а ви можете?

— Це лише приклад, Айку.

— Але це було б чудово.

— Так, це було б чудово. І тоді не матиме значення, що саме вони дивляться в театрі. Тоді нічого не матиме значення — ані письменники, ані ті, для кого вони пишуть.

— Еллсворте, як так?

— Послухай, Айку, в театрі немає місця для вас обох — для тебе та Ібсена. Ти ж це розумієш?

— Образно кажучи, так.

— Гаразд, ти хочеш, щоб я звільнив для тебе місце?

— Усе це безглузда дискусія, що її вели вже раніше і переконливіше, — сказав Ґас Вебб. — І стисліше. Я вірю у функціональну економіку.

— І де ж відбувалася ця дискусія? — поцікавилася Лойс Кук.

— «Хто був нічим, той стане всім», сестро.

— Ґас брутальний, але глибокодумний, — зауважив Айк. — Мені він подобається.

— Іди під три чорти, — відповів Ґас.

До кімнати ввійшов дворецький Лойс Кук. Це був ставний, літнього віку чоловік в ошатному костюмі. Він повідомив, що прийшов Пітер Кітінґ.

— Піт? — весело вигукнула Лойс Кук. — Звісно ж, запроси його сюди.

Кітінґ увійшов і зупинився, ошелешено витріщившись на юрбу.

— О, всім привіт, — сказав він безрадісно. — Я не знав, Лойс, що в тебе гості.

— Це не гості. Заходь, Піте, сідай, візьми собі випити, ти ж усіх тут знаєш.

— Привіт, Еллсворте, — сказав Кітінґ, очима шукаючи в Тухі підтримки.

Тухі махнув йому рукою, підвівся з підлоги зручно вмостився в кріслі, граційно схрестивши ноги. Усі в кімнаті автоматично змінили пози: сіли рівніше, зсунули коліна, підтиснули губи. Лише Ґас Вебб і далі лежав на підлозі.

Кітінґ видавався спокійним та вродливим, приніс до затхлої кімнати свіжість холодної вулиці. Але він був блідим і рухався повільно та утомлено.

— Лойс, вибач за вторгнення, — сказав він. — Не мав що робити і почувався страшенно самотньо, тому вирішив заскочити. — Він затнувся на слові «самотньо», вимовивши його з вибачливою посмішкою. — Жахливо стомився від Ніла Дюмонта і його кишла. Хотілося якогось витонченішого товариства — духовної їжі, так би мовити.

— Я геній, — похвалився Айк. — Мою п'єсу ставитимуть на Бродвеї. Мене й Ібсена. Еллсворт так сказав.

— Айк щойно читав нам свою нову п'єсу, — пояснив Тухі. — Дивовижна річ.