Айн Ренд - Джерело

— Саме так. Достобіса порядний вчинок, враховуючи, що сам ти радикал.

— Ще хочеш поговорити про мою нелояльність?

— Думаю, ні. Припускаю, ти залишишся зі «Знаменом».

— Звісно, залишуся. Чому б і ні, я люблю «Знамено». Я зроблю для нього все що завгодно. Я віддам за нього своє життя.

Міряючи кроками безлюдний острів, закинута на нього людина думками припнута до далекої землі; у своєму пентхаусі, з вимкненим телефоном, Вайненд і Домінік забули про п'ятдесят сім поверхів під ними, про сталеві колодязі ліфтів, замкнених у граніт — їм здавалося, що їхній дім висить у космосі, що це не острів, а планета. Місто залишилося дружнім краєвидом, абстракцією, зв'язок з якою неможливий — воно було наче небо, видовище, що ним можна захоплюватися, але яке не має прямого зв'язку з їхнім життям.

Протягом двох тижнів після весілля вони не виходили з дому. Вона могла натиснути кнопку ліфта і будь-коли покласти цьому край; вона цього не хотіла. Вона не мала бажання опиратися, дивуватися, вагатися, оповита чарами спокою.

Він годинами розмовляв із нею, якщо вона цього хотіла. Він залюбки сидів мовчки, коли цього хотіла вона, і дивився на неї так, як дивився на предмети зі своєї галереї, таким же відстороненим, спокійним поглядом. Він ніколи не ставив запитань. Ніколи не говорив про свої почуття. Не заважав, коли вона хотіла побути на самоті. Одного вечора вона читала у своїй кімнаті й побачила, що він стоїть біля заледенілого парапету зимового саду на даху, не дивлячись на будинок, просто стоїть у смузі світла з її вікна.

По завершенні цих двох тижнів він повернувся на роботу, в «Знамено». Але почуття ізольованості залишилося, наче вони ухвалили певне рішення, що його треба дотримуватися у майбутньому. Він повертався додому ввечері, й місто переставало існувати. Він не мав бажання нікуди ходити і не запрошував гостей.

Вайненд ніколи не казав про це, але вона знала, що він не хоче, щоб вона виходила з дому — ані з ним, ані сама. Це нагадувало тиху одержимість, якої він не збирався нав'язувати. Повертаючись додому, він запитував: «Ти виходила?» і ніколи: «Де ти була?». Це не були ревнощі — «де» не мало значення. Коли вона захотіла купити черевики, доручив трьом крамницям надіслати їй на вибір колекції взуття — аби вона не ходила по магазинах. Коли вона прохопилася, що хоче подивитись якийсь фільм, він поставив на даху кінотеатр.

Вона корилася — кілька перших місяців. Коли ж усвідомила, що полюбила їхню самотність, одразу поклала цьому край. Вона змусила його приймати запрошення і сама почала кликати гостей. Він скорився без протесту.

Але Вайненд звів стіну, що вона не здатна була її зламати — стіну між його дружиною та його виданнями. Її ім'я ніколи не з'являлося на шпальтах газет. Він запобіг усім спробам втягнути місіс Ґейл Вайненд у суспільне життя — очолювати комітети, брати участь у благодійних акціях і підписних кампаніях. Він без вагань відкривав адресовані їй листи — якщо на них був офіційний логотип, що свідчив про вміст — і нищив їх, залишаючи без відповіді, проте повідомляв їй про це. Вона стенала плечима і нічого не казала.

Хоча він, очевидно, не поділяв її зневаги до своїх газет. Він не обговорював їх із нею. Домінік не могла з'ясувати — ні що він сам про них думає, ні що відчуває. Якось, коли вона прокоментувала образливу передовицю, він прохолодно мовив:

— Я ніколи не вибачався за «Знамено». І не буду.

— Але, Ґейле, це справді жахливо.

— Мені здавалося, що ти вийшла за мене як за видавця «Знамена».

— Мені здавалося, що тобі не подобається так думати.

— Тебе не обходить, що я думаю чи чого я не думаю. Не очікуй, що я зміню «Знамено» чи пожертвую ним. Я не зроблю цього задля жодної людини на світі.

Вона засміялася.

— А я й не проситиму.

Він не всміхнувся у відповідь.

У своєму кабінеті в редакції «Знамена» він працював із новою енергією, з таким піднесенням і лютою наснагою, що дивувалися навіть люди, які знали Вайненда у найамбіційніші його часи. Якщо виникала потреба, він залишався на роботі всю ніч, чого давно вже не робив. Нічого не змінилося ні в методах праці, ні в політиці газети. Алва Скаррет спостерігав за ним залюбки.

— Ми помилилися у ньому, Еллсворте, — сказав Скаррет своєму постійному компаньйону. — Це той-таки колишній Ґейл, благослови його Боже. Кращий, ніж будь-коли.

— Мій любий Алво, — мовив Тухі, — все не так просто, як ти гадаєш, і не так швидко.

— Але ж він щасливий. Хіба ти не бачиш, що він щасливий?