Айн Ренд - Джерело

Глядачі мовчали, ошелешені та спантеличені. Коли хтось сміявся, решта полегшено приєднувалися до нього, переконуючи себе, що це весело. Жуль Фауґлер не намагався ні на кого вплинути, він лише дав зрозуміти — заздалегідь і численними натяками, — що люди, не здатні насолодитися п'єсою, по суті нічого не варті створіння. «Марно щось пояснювати, — казав він. — Або ви спроможні отримати задоволення від вистави, або ні».

В антракті Вайненд почув, як якась дебела жінка сказала:

— Це чудово. Я не все розумію, але маю відчуття, що це щось дуже важливе.

Домінік запитала:

— Ґейле, хочеш піти?

Він відповів:

— Ні. Ми залишимося до кінця.

Він мовчав у машині дорогою додому. Ввійшовши до вітальні, зупинився, очікуючи вислухати і сприйняти будь-що. На мить у неї виникло бажання пожаліти його. Вона почувалася спустошеною і дуже втомленою. Вона не хотіла завдавати йому болю, вона хотіла просити в нього про допомогу.

Потім вона пригадала те, про що думала в театрі. Згадала, що ця вистава була дітищем «Знамена», тим, що «Знамено» покликало до життя, вигодувало, підтримало і возвеличило. І те саме «Знамено» почало і завершило руйнування храму Стоддарда… Нью-Йоркське «Знамено», 2 листопада 1930 року, «Один маленький голос», стаття «Блюзнірство» Еллсворта Тухі; «Церкви нашого дитинства» Алви Скаррета; «Ви щасливі, містере Супермене?»… І це знищення не було справою давніх часів, не йшлося про порівняння двох невимірюваних об'єктів, будівлі та вистави, не йшлося ані про випадковість, ані про окремих людей — Айк, Фауґлер, Тухі, вона… і Рорк. Ішлося про змагання без часових рамок, боротьбу двох абстракцій, ідей, одна з яких створила храм, друга уможливила цю п'єсу; дві сили зненацька оголилися перед нею у простому твердженні, дві сили, що воювали між собою від початку світу. Кожна релігія знала про них — завжди були Бог і диявол, ось лише люди часто помилялися щодо вигляду їхнього диявола — він був не один, він не був великим, він був ними всіма, брудними й нікчемними. «Знамено» зруйнувало храм Стоддарда, щоб звільнити місце для цієї вистави, інакше й бути не могло — третього не дано, немає порятунку, немає нейтралітету… те чи те, завжди так було — і ця війна має багато символів, але не має назви, і розпочинається без оголошення… «Рорк, — вона відчувала свій власний крик усередині, — Рорк… Рорк… Рорк…»

— Домінік… що сталося?

Вона почула голос Вайненда, лагідний і стурбований. Він ніколи не дозволяв собі показувати занепокоєння. Вона збагнула, що запитання викликало те, що відбивалося на її обличчі.

Вона стояла прямо, впевнена у собі й дуже мовчазна в душі.

— Я думаю про тебе, Ґейле, — сказала вона.

Він чекав.

— Що ж, Ґейле? Всеохопне прагнення до величі? — Вона засміялася, незграбно заламуючи руки, наче акторка зі щойно побаченої вистави. — Скажи-но, Ґейле, у тебе є двоцентова марка з портретом Джорджа Вашингтона?.. Скільки тобі років, Ґейле? Чи важко ти напрацювався? Більша половина твого життя минула, і сьогодні ввечері ти отримав нагороду. Твоє коронне досягнення. Звісно, ніхто не дорівняється до твоєї великої пристрасті. Але якщо ти цього прагнутимеш і докладатимеш зусиль, одного дня возвеличишся до рівня цієї вистави!

Він стояв мовчки, слухаючи і сприймаючи.

— Думаю, ти повинен взяти рукопис цієї п'єси і помістити його на п'єдесталі в центрі твоєї галереї внизу. Гадаю, тобі треба перейменувати свою яхту і назвати її «Не пхай свого носа до чужого проса». Гадаю, ти повинен влаштувати мене…

— Замовкни.

— …в трупу і змусити щовечора грати роль Мері. Мері, яка вдочерила бездомну ондатру і…

— Домінік, замовкни.

— Тоді ти скажи. Я хочу почути, що скажеш ти.

— Я ніколи ні перед ким не виправдовувався.

— Тоді хвалися. Це теж підійде.

— Якщо хочеш знати, мене теж вивертало на цій виставі. І ти знала, що так буде. Це було гірше за домогосподарку із Бронксу.

— Значно гірше.

— Але я можу уявити собі щось іще гірше. Написати видатну п'єсу і виставити її перед сьогоднішньою аудиторією, яка глумитиметься з неї. Дозволити їй стати жертвою людей, які сьогодні веселилися.

Він побачив, що щось її зачепило; він не міг сказати напевно, як саме вона зреагувала — подивом чи злістю. Він не знав, чи добре були їй знайомі ці слова, тому продовжив:

— Мене нудило. Так само як від багатьох інших речей, що відбуваються в «Знамені». Сьогодні було ще гірше, бо ця вистава виявила приховану суть, особливий різновид мерзенності. Але якщо вона подобається дурням, це законна царина «Знамена». «Знамено» було створено на потіху дурням. У чому ще я повинен тобі зізнатися?