Айн Ренд - Джерело

Ці слова звучали не як слова переможеного, тому що були не видерті з нього, він промовляв їх охоче та просто. Вона не відчувала трепету перемоги; вона відчувала, що й нею володіють більше, ніж будь-коли — володіє чоловік, який міг казати такі слова, який знав, що вони правдиві, й усе одно залишався в її владі, та водночас мав її — як вона зрештою і хотіла.

Наприкінці червня з Рорком зустрівся чоловік на ім'я Кент Лансінґ. Сорокарічний, вбраний мов із обкладинки модного журналу, він скидався на боксера-переможця, хоч і не був кремезним, м'язистим чи вгодованим; навпаки, він був худим, навіть кощавим. Але його зовнішність все одно чомусь навівала думки про бокс та про інші речі, не пов'язані з його виглядом: таран, танк, підводну торпеду. Він був членом корпорації, створеної задля спорудження розкішного готелю на півдні Центрального парку. До проекту залучили багатьох заможних людей, корпорацією керувала численна рада директорів; вони придбали ділянку, але ще не визначилися з архітектором. Одначе Кент Лансінґ уже вирішив, що ним має бути Рорк.

— Я навіть не намагатимусь пояснити вам, як сильно хочу отримати цей проект, — сказав Рорк наприкінці їхньої першої розмови. — Але шансів, що я його отримаю, немає. Я можу доходити спільної мови з окремими людьми. Але не вмію домовлятися із групою. Жодне правління ще не найняло мене — і гадаю, цього й не станеться.

Кент Лансінґ усміхнувся.

— А ви колись бачили правління, яке щось вирішує?

— Що ви маєте на увазі?

— Лише це: ви колись бачили правління, яке щось узагалі вирішує?

— Але ж вони існують і діють.

— Та невже? Знаєте, були часи, коли всі вірили, що земля пласка. Було б цікаво поміркувати про природу та причини людських ілюзій. Колись я напишу про це книжку. Вона не стане популярною. У ній буде розділ про правління. Розумієте, їх не існує.

— Я хотів би вам вірити, але в чому суть жарту?

— Ні, ви не захочете мені повірити. Знання про причини ілюзій розчаровує. Вони або хибні, або трагічні. У нашому разі йдеться про обидва варіанти. Але переважно вони хибні. І це не жарт. Але не заглиблюватимемося в це зараз. Я говорю лише про те, що правління — це одна чи дві людини з амбіціями, інші — баласт. Група людей — це вакуум. Велике порожнє ніщо. Кажуть, ми не можемо уявити повне ніщо. Хай йому грець, посидьте на будь-яких зборах правлінь! Все залежить лише від того, хто саме вирішить наповнити це ніщо. Це затята боротьба. Найзатятіша. Доволі просто боротися з ворогом, якщо той ворог існує. Але коли його нема… Не дивіться на мене, як на божевільного. Ви повинні це знати. Ви боролися з вакуумом усе своє життя.

— Я дивлюся на вас так, бо ви мені подобаєтеся.

— Звісно, я вам подобаюся. І я знав, що й ви мені сподобаєтеся. Люди — брати, ви знаєте, братерство закладено в них на інстинктивному рівні — за винятком правлінь, спілок, корпорацій, усіх скутих одним ланцюгом пройдисвітів. Але я забагато базікаю. Саме тому з мене хороший продавець. Але я не маю що вам продати. Ви знаєте це. Тому я маю лише отримати вашу згоду збудувати «Аквітанію» — це назва майбутнього готелю, — і зупинімося на цьому.

Якби несамовиті баталії, що люди про них ніколи не чули, можна було виміряти в матеріальних одиницях, то битва Кента Лансінґа з радою директорів корпорації «Аквітанія» увійшла б до числа найкривавіших в історії. Але те, з чим він боровся, було не достатньо важливе, щоб залишити по собі трупи на полі битви.

Він, скажімо, боровся з таким:

— Послухай, Палмере, Лансінґ розповідає про якогось хлопця на прізвище Рорк. Ти як збираєшся голосувати, верхівка його схвалює чи ні?

— Я нічого не вирішуватиму, поки не дізнаюся, хто голосує за, а хто проти.

— Лансінґ каже… хоча з іншого боку, Торп…

— Телбот ставить розкішний готель на П'ятій авеню, на перехресті із Шістдесятою авеню — і він запросив Франкона і Кітінґа.

— Гарперус ставить на цього молодика — Ґордона Прескотта.

— Послухай, Бетсі каже, що ми збожеволіли.

— Мені не подобається Роркове обличчя — він не схожий на людину, з якою можна дійти спільної мови.

— Я знаю, я це відчуваю, Рорк — не той, хто нам потрібен. Він — не належить до нормальних людей.

— А якою має бути нормальна людина?

— Іди під три чорти, ти чудово знаєш, що я маю на увазі: нормальність.

— Томпсон каже, місіс Прітчетт стверджує, що вона цілком упевнена, бо місіс Мейсі сказала їй, що…

— Гаразд, хлопці, мені начхати, хто що каже, я маю власну думку, і я тут, щоб сказати вам те, що думаю сам: цей Рорк — нікуди не годиться. Мені не подобається будинок Енрайта.