Айн Ренд - Джерело

Юний фотограф зі «Знамена» зауважив Говарда Рорка, який стояв на самоті навпроти будинку, біля парапету набережної. Він, простоволосий, відхилився назад, тримаючись руками за парапет, і дивився на будинок. Це була невимушена, неусвідомлена поза. Юний фотограф глянув на Роркове обличчя і до нього повернулися давні бентежні думки: він завжди дивувався, чому почуття, що ми їх переживаємо вві сні, набагато яскравіші, ніж будь-що відчуте в реальності, чому нічні жахи бували такі всеохопні, а екстази — такі яскраві, і що це за надзвичайний стан, що його неможливо зазнати в житті; йшлося про стан, який відчуваєш, коли вві сні прямуєш униз стежкою, пробиваючись крізь зелене листя, а повітря сповнене очікування, безпричинного, всеохопного захвату — а коли прокидаєшся, то не можеш цього пояснити, тобі просто снилася стежка в якомусь лісі. Він подумав про це, бо вперше побачив цю надзвичайну емоцію в реальності, побачив її на Рорковому обличчі, зверненому до будинку. Фотограф був молодим, новачок у газетярській справі; він іще не знав про неї багато, але любив свою роботу і захоплювався фотографією змалечку. І він сфотографував Рорка саме тієї миті.

Згодом фотографію побачив художній редактор «Знамена» і гаркнув:

— Що це таке, чорт забирай?

— Говард Рорк, — сказав фотограф.

— Хто такий Говард Рорк?

— Архітектор.

— Кому, на дідька, потрібне фото архітектора?

— Ну, я просто подумав…

— Окрім того, фото якесь божевільне. Що з цим чоловіком?

І фотографію відправили в архів.

Квартири в будинку Енрайта швидко винайняли. Наймачі, які оселилися тут, хотіли жити з розумним комфортом і ні про що більше не дбали. Вони не обговорювали цілісності будинку — їм просто подобалося тут мешкати. Вони належали до людей, які ведуть корисне, активне і непублічне особисте життя.

Але інші тижні три чимало теревенили про будинок Енрайта. Казали, що він безглуздий, зроблений напоказ і штучний. Казали: «Моя люба, уявіть, що ви запрошуєте до себе місіс Морленд, живучи у такому місці, коли її будинок вирізняється таким смаком!». З’явилося і кілька людей, які заявляли: «Ви знаєте, мені радше подобається модерна архітектура, у наші дні з’явилося кілька цікавих взірців. У Німеччині є ціла школа, радше надзвичайна — але це геть ні на що не схоже. Це потворно».

Еллсворт Тухі жодного разу не згадав у своїй колонці будинку Енрайта. Читач «Знамена» написав йому: «Любий містере Тухі, що Ви думаєте про споруду, яку називають будинок Енрайта? У мене є приятель, який працює декоратором, він багато розповідав про цю будівлю, казав, що вона нікудишня. Архітектура та інші види мистецтва — це моє захоплення, я не знаю, що думати. Що Ви скажете про це у своїй колонці?». Еллсворт Тухі відповів особистим листом: «Любий друже, нині у світі будують стільки важливих споруд і відбувається стільки видатних подій, що я не можу присвятити свою колонку тривіальному явищу».

Але люди почали звертатися до Рорка — саме ті, на яких він сподівався. Цієї зими він отримав замовлення від Норісса на скромну заміську резиденцію. У травні підписав іншу угоду — на будівництво першого свого офісного центру, п'ятдесятиповерхового хмарочоса в центрі Мангеттену. Ентоні Корд, власник ділянки, виник нізвідки і протягом кількох блискучих нещадних років доробився до значних статків на Волл-стріт. Він хотів мати власну будівлю, тому звернувся до Рорка. Роркова контора розрослася до чотирьох кімнат. Працівники любили його. Вони самі не могли цього второпати і були б страшенно вражені можливістю вжити слово «любов» до холодного, неприступного, відлюдькуватого шефа. Цими словами вони зазвичай описували Рорка, бо звикли вживати їх за всіма стандартами й уявленнями свого минулого; працюючи з Рорком, вони розуміли, що ці слова не мали нічого спільного з ним, але не могли пояснити, ані який він був, ані що вони відчували до нього.

Він не всміхався до них. Не запрошував випити разом, ніколи не розпитував про родини, любовне життя чи віросповідання. Він реагував лише на одну складову сутності людини — на її творчий хист. У його конторі кожен мав бути компетентним. Без альтернатив, без виправдань. Але якщо людина працювала добре, їй більше нічого не було потрібно, щоб завоювати прихильність працедавця, що було не подарунком, а поверненням боргу, не прив'язаністю, а визнанням. Таке ставлення плекало незмірне почуття самоповаги у кожного працівника контори.

— Але це нелюдяно, — сказав хтось, коли котрийсь із Роркових креслярів спробував пояснити поведінку шефа, — це холодний, розсудливий підхід!