Айн Ренд - Джерело

Одного разу потік зіштовхнув його з Еллсвортом Тухі. Кітінґ усміхнувся наче хлопчик, який виплив із ріки літнього дня, — просвітлений, бадьорий, сповнений енергії. Тухі зупинився, дивлячись на нього; руки Тухі недбало ковзнули до кишень штанів, відстовбурчуючи піджак над худими стегнами; здавалося, він ледь погойдується на своїх маленьких ніжках; його очі були уважні у загадковому оцінюванні.

— Ну, Еллсворте, це… хіба не чудовий вечір? — промимрив Кітінґ, наче дитина до матері, яка все розуміє, і трохи — як чоловік напідпитку.

— Ти щасливий, Пітере? Ти сьогодні окраса товариства. Маленький Пітер, здається, переступив певну межу і перетворюється на знаменитість. Так завжди стається, ніхто не може точно сказати коли або чому… Одначе тут є особа, яка, здається, кричущо тебе ігнорує, адже так?

Кітінґ скривився. Він здивувався, коли і як Тухі знайшов час, щоб це зауважити.

— О, не зважай, — мовив Тухі, — винятки підтверджують правило. На жаль. У мене завжди виникала абсурдна думка, що Домінік Франкон вподобає лише надзвичайного чоловіка. Тому, звісно, я подумав про тебе. Лише побіжна думка. Одначе, знаєш, чоловік, який нею володітиме, матиме щось, чого не буде в тебе. Тут він тебе й переможе.

— Ніхто нею не володіє, — відгавкнувся Кітінґ.

— Ні, звісно, ні. Поки що ні. Це радше дивовижно. О, думаю, це має бути дуже екстраординарний чоловік.

— Послухай, на біса ти це кажеш? Тобі не подобається Домінік Франкон. Це так?

— Я ніколи не казав, що це не так.

Трохи згодом Кітінґ почув, як Тухі похмуро говорив комусь у розпалі щирої дискусії:

— Щастя? Воно таке буржуазне. Що таке щастя? У житті є чимало значно важливішого за щастя.

Кітінґ повільно підбирався до Домінік. Вона стояла, відхилившись назад, наче повітря становило надійну опору для її тонких оголених лопаток. Її вечірня сукня була кольору скла. У нього створилося враження, що він може побачити крізь її тіло стіну позаду неї. Вона здавалася занадто тендітною, щоб бути справжньою; і ця неймовірна тендітність свідчила про якусь жаску силу, що прикликала її до життя у тілі, для життя непристосованому.

Коли він підійшов, вона не намагалась його уникнути; повернулася до нього, відповідала, але монотонна точність її відповідей зупинила його, зробила безпорадним і примусила за мить відійти.

Коли приїхали Геллер і Рорк, Кікі Голкомб зустріла їх біля входу. Геллер представив Рорка, і вона заторохкотіла так, як робила це завжди, голосом схожим на маленьку ракету, що змітає всі перешкоди на своєму шляху.

— О, містере Рорк, я так палко прагнула познайомитися з вами! Ми стільки чули про вас! Але мушу попередити: мій чоловік вас не сприймає — о, винятково з художніх міркувань, ви ж розумієте, — але нехай це вас не бентежить, у цьому будинку ви маєте союзника, прихильника і спільника!

— Це дуже люб’язно, місіс Голкомб, — мовив Рорк. — Хоча, можливо, даремно.

— О, я обожнюю будинок Енрайта! Звісно, не можу сказати, що він втілює мої власні естетичні вподобання, але культурні люди повинні тримати свій розум відкритим для нового, враховувати кожну думку про мистецтво, повинні понад усе бути людьми широких поглядів, ви згодні?

— Я не знаю, — відповів Рорк, — я ніколи не був людиною широких поглядів.

Вона була впевнена, що він не прагнув бути зухвалим; ані голос, ані його манера нічого такого не видавали; але він здався їй зухвалим з першого погляду. Він був у смокінгу, що добре сидів на його високій, сухорлявій фігурі, але чомусь створювалося враження, що цей одяг йому не личить; яскраво-руде волосся здавалося недоречним до вечірнього костюма; крім того, їй не сподобалося його обличчя; це обличчя органічно сприймалось би на заводі чи в армії — в її вітальні місця йому не було. Вона сказала:

— Нас усіх дуже цікавить ваша робота. Це ваш перший будинок?

— П’ятий.

— О, справді? Атож. Як цікаво.

Вона плеснула в долоні й відвернулася, щоб привітати нового гостя. Геллер сказав:

— Кого б ти хотів побачити насамперед?.. Домінік Франкон дивиться на нас. Ходімо.

Рорк обернувся; він побачив Домінік, яка самотньо стояла у протилежному кінці зали. На її обличчі не було жодного виразу, навіть бажання надати йому якогось виразу; було дивно бачити людське обличчя, яке становило саму лише структуру кісток і м'язів, але не мало жодного виразу, наче анатомічне зображення, наче плече чи рука, позбавлене будь-якої емоційної реакції.

Вона дивилася, як вони наближаються. Її ноги стояли дивно — два маленьких трикутники, розташовані прямо й паралельно, наче під ними не було підлоги, лише кілька квадратних сантиметрів твердої поверхні під підошвами, і вона була у безпеці, поки не поворухнеться чи не подивиться додолу. Він відчув непереборне задоволення, бо вона видавалася занадто тендітною, щоб витримати жорстокість його вчинку; а також тому, що вона так добре трималася.