Айн Ренд - Джерело

— Суперечка, місіс Гіллеспі, — відповів він, — один із тих чинів, що не мають ані чарівності, ані користі. Залиште її мізковитим чоловікам. Мозок, звісно, — це небезпечне визнання слабкості. Кажуть, чоловіки починають розвивати мозок, коли зазнають поразки у всьому іншому.

— Ви зовсім не це маєте на думці, — сказала місіс Гіллеспі, натомість її усмішка ввібрала його слова як приємну істину. Вона тріумфально заволоділа ним і відвела вбік, укравши в місіс Голкомб, яка на мить відвернулася, щоб привітати нових гостей. — Ви, чоловіки з інтелектом, — такі діти. Ви такі чутливі. З вами потрібно панькатися.

— Не робіть так, місіс Гіллеспі. Бо ми із цього скористаємося. І демонструвати розум — це так вульгарно. Це навіть вульгарніше, ніж демонструвати багатство.

— О, любий мій, ви ж усе зрозуміли. Зараз, звісно, я чула, ви хтось на кшталт радикала, але я не сприймаю цього серйозно. Жодним чином. Як вам це подобається?

— Мені це дуже подобається.

— Ви мене не обдурите. Ви не можете змусити мене думати, що належите до небезпечних людей. Усі небезпечні люди брудні та погано знають граматику. А у вас такий прекрасний голос!

— Що саме змушує вас думати, начебто я намагаюся бути небезпечним, місіс Гіллеспі? Я лише — ну, скажімо так, — скористався найпоблажливішою рисою, — сумлінням. Вашим власним сумлінням, зручно втіленим в іншій особі — перебрав на себе ваше занепокоєння безталанними людьми, отже, звільнив вас від потреби перейматися ними.

— Що за чудернацька думка! Я не знаю, жахлива вона чи насправді дуже мудра.

— І те, й те, місіс Гіллеспі. Як і будь-яка мудрість.

Кікі Голкомб задоволено розглядала свою бальну залу. Вона поглянула вгору, на стелю, приховану сутінками, що їх не розсіювало світло люстр, і зауважила, яка ця стеля висока, велична і неприступна. Чималенький натовп гостей не зменшував її зали; вона здіймалася над ними неначе простора, гротескно збільшена квадратна коробка; хоча цей марновитрачений простір над ними надавав залі королівської пишноти — він був, неначе віко скриньки для коштовностей, високо піднесений над пласким дном, де зберігався один-єдиний маленький діамант.

Гості пересувалися двома широкими, мінливими потічками, що так чи так приводили їх до двох нуртовищ; у центрі одного стояв Еллсворт Тухі, у другому — Пітер Кітінґ. Вечірній костюм не пасував Еллсвортові Тухі; прямокутник білої сорочки видовжував його обличчя, розтягуючи начебто у два виміри; крила краватки-метелика робили його худу шию схожою на шию обскубаної курки, бліду, синяву і готову, що її скрутить одним рухом чиясь дужа рука. Але він носив одяг краще за будь-кого із присутніх чоловіків. Він носив його з безтурботною зухвалістю людини, якій це байдуже, і гротескність його зовнішності ставала ознакою його вищості, вищості такої значної, що дозволяла нехтувати недоладністю.

Він говорив насупленій молодій жінці в окулярах і вечірній сукні з глибоким вирізом:

— Люба моя, ви ніколи не перестанете бути інтелектуальною дилетанткою, якщо не присвятите себе справі, вищій за вас.

Він говорив огрядному джентльмену з розпашілим через гарячу суперечку обличчям:

— Але, мій друже, мені теж це може не сподобатися. Я лише казав, що це неуникненний перебіг історії. А хто ми такі, щоб сперечатися з історією?

Він говорив нещасливому молодому архітектору:

— Ні, хлопчику мій, якщо я маю щось проти тебе, то це не через будинок, який ти спроектував, а через поганий смак, який ти показав, нарікаючи на мою критику. Ти повинен бути обережнішим. Хтось може вирішити, що ти не вмієш ані віддавати, ані брати.

Він сказав вдові мільйонера:

— Так, я вважаю, що зробити внесок у програму соціальних досліджень — це хороша ідея. Ви візьмете участь у великому людському потоці культурних досягнень, не порушивши ані своєї рутини, ані травлення.

Люди навколо гомоніли:

— Хіба ж він не дотепний? А який сміливий!

Пітер Кітінґ променисто всміхався. Він відчував, як увага і захоплення плинуть до нього з усіх куточків бальної зали. Він дивився на людей, усіх цих ошатних, напахчених і вбраних у шурхітливі шовки, полакованих світлом, що стікав із них, наче вода, що кілька годин тому стікала з них у душі, коли вони збиралися прийти сюди і шанобливо постати перед людиною на ім'я Пітер Кітінґ. Деколи він забував, що це він і є — Пітер Кітінґ, — і, дивлячись у дзеркало на власну постать, хотів приєднатися до загального захвату перед цією особою.