Софія Парфанович - Вірний приятель. Оповідання з життя домашнього кота

— Такий великий Бицьо щоб ссав ?Тобі не стидно?

Від цього й пішла назва котика: Бицьо. Як сказано: мав він їхати на Лемківщину. Та доля судила інакше.

Недільний вечір літнього дня. Сім’я Стрільчуків вертається додому з прогулянки й купання. У всіх усміхнені, загорілі обличчя, у Віри велика китиця квітів. У хаті чекає їх смачна вечеря, певно яка гречана каша з кислим молоком, редьковця з цибулею і сиром, чи що інше. Після прогулянки все смакує прекрасно.

Увійшли до кухні, Віра побачила, що Бицьо лежить на землі біля кухні у якомусь дивному положенні: задні ніжки простягнені так, як це буває у неживих тварин. В його великих зелених очах малюється тривога чи страждання. Як можливо, щоб малий котик так лежав? Віра кличе його, але котик не встає. Підходить до нього і хоче взяти на руки. Та він скрикує з болю. Потім, уже на руках, квилить жалібно і кожен його рух проходить з жалісним плачем.

— Що сталося? Було ж зовсім здорове котеня як ми йшли на прогулянку! Що йому сталося?

— Я не знаю, — відказує Зоська трохи несміливо, — діти від лікаря з другого поверху взяли його бавитись… і… потім я найшла його на подвір’ї, як лежав… і нявчав… я забрала його до хати…

Зоська мала наказ не давати котенят сусідським дітям до забави. Не послухала цього наказу і це коштувало Бицьові страшного нещастя.

Наступного дня Бицьо зволікся якось з лежанки, але задні ніжки тягнув за собою. Вони були поражені і ними він не міг рухати. Кожен крок болів йому дуже і він нявчав жалібно. Зараз же лягав знову. У його веселих досі очах було стільки муки й скарги, що без жалю не можна було в них дивитися.

Бицьо лежав у кутку на шматині й дихав тяжко розкритим ротиком. Його задні ноги були видимо поражені, бо на них він не міг звестися. Всі спроби були для нього дуже болючі і він плакав жалко, як дитина. Привичний ходити до піску він заповзав туди, тягнучи за собою зад і це завдавало йому страшного болю. Пив тільки воду, його великі очі були повні німої скарги й переляку. Віра вирішила нести його на клініку. Вклала його обережно до своєї течки: лежав на дні без опору й наче без знаку життя.

Ждальня. Біла простора кімната, в ній запах ліків. На стільцях сидять люди з хворими домашніми тваринами. Оце пан з песиком. У песика завинена голова: його поранено, лікар зашив рану і тепер хворий приходить до перев’язки. Тут киця: сіренька, мишковата. У неї лапка в гіпсовій шині. Скринька з вугіллям упала їй на лапку й зламала, бідній киці наставили кістку й загіпсували. Тут же велика й дуже чемна киця ангора. Сидить у своєї няні на колінах дуже чемно й спокійно та розглядає розважно інших пацієнтів. У неї на шкірі круглі, наче монети, лисини, що сверблять кицю дуже і поганять її прегарний кожушок.

Білоодягнений лікар просліджує Биця. Лежить він на столі й дихає тяжко. Гарячка у нього висока, ноги поражені, кишки зовсім не працюють. Лікар каже, що це такий параліч, що буває у котів. Чи хворий видужає? Невідомо. Приписує ліки.

Довгі й тяжкі дні тягнулися тижнями. Віра робить котикові іньєкції і дає заживати ліки. Як це робиться? Не треба тварині відчиняти рота, вистане відхилити губи й у кишеньку між лицем і зубами влити лік. Це заставить хворого ковтнути його. Але поправи якось не видно. Котик далі лежить і гарячкує і ноги в нього поражені. Може тільки кишки зачали краще працювати. Хворого ніхто не потрапить доторкнути не завдаючи йому великого болю. Тільки Віра вміє його обережно взяти і покласти собі на коліна. Лежить тоді поперек колін і Віра дуже легенько гладить його, що діє заспокійливо, бо бідний котик муркає навіть і часом пробує гратися: зловить пальця. Це ж котеня і воно хотіло б гратися. Так теж думає і його мати. Джіґа є далі прудка і весела і їй хочеться гратися з синком, старається отже лапкою чи зубами спонукати його до забави. Та він скрикує жалісно й не підводиться з землі. Тож Джіґа покидає його і йде собі гратися чимнебудь, ловити мух або чатувати на горобців.

Зате Віра з любов'ю й журбою піклується котиком. Її ніжні пестощі є для нього ліком та зі страхом дивиться на кожного, що простягає до нього руку. Він боїться кожного необережного й грубого дотику. Його великі темно-зелені очі горять тоді яскраво-смарагдовим вогнем, що його розпалює гарячка й мука.

Все ж котик зачинає їсти. Сире дрібно покраяне м’ясо. В ньому скріпляючі життєдайні вартості. І п’є воду.

Всі, що бачать Вірине піклування хворим, радять їй вкоротити його муки, завдавши йому отрути. Бо і так з нього нічого не буде. Та Віра знає, що завданням лікаря лікувати хворого, хто б він не був: людина чи тварина. Тож і говорить до хворого: