Софія Парфанович - Вірний приятель. Оповідання з життя домашнього кота

— А ви дрантя, а ви голота! Скакати мені по шафі, вилазити на муку! Ах, як доберусь до шкіри!

Ну, звісно, Віра найбільше любить голоту і до шкіри не добирається нікому, але погрозити любить. То ж покриті порохом слави вояки вертаються додому і зараз же припадають до маминих грудей. Після змагань дуже смакує повечеряти. Джіґа вилизує малих і її мамине серце радіє, що вони міцні і зручні-меткі.

Ще складніша, як добування Альказару, є «оборона Трої». Троя це мала шамотова пічка в одному кутку кімнати. Вона синява й лискуча і тому що кімнатка мала, рідко в ній палиться. На пічці стоїть звичайний глечик з цвітками і вона гарно накрита обрусиком. Але внизу вона на ніжках і тому не прилягає до підлоги. Там щілина… Чудова щілина, в якій вміщаються малі, але зате Джіґа ніяк уже не влізе. Вона надто велика й товста. Голова і передні лапи ще ввійдуть, а вже решта ніяк. Це і є чудова твердиня. Знаєте, як її боронять і як добувають? Напевно ні! Бо не легка це справа.

Залога розміщується дуже пляново. Тому що обі стіни твердині прилягають до стіни, не треба їх боронити. До оборони залишаються тільки дві. Тож під кожну з них влазить два вояки і приміщуються на бастіонах-наріжниках. Так іззаду твердиня має природну охорону, а перед хоробра залога боронить перед ворогом. До того ж цілі тіла вояків захищені згори сховищем. Так, так, твердині просто не годен здобути.

Джіґа проводить наступ після зрілої рівноваги. Вона вдаряє на середину стіни там, де немає залоги. Голова і передні лапи вже під стіною. Джіґа лежить на спині та чекає. Оборонці підбігають і б’ють. Гострі Джіґіні зуби стараються зловити одного чи другого за шкіру і, спершись лапами об стіну, витягнути полоненого поза мури. Інакше не можна, бо до «бункру» ворога ніяк не годен дістатися. Та меткі вояки прискакують і відскакують зручно, як м’ячики. Вони не дурні датись зловити! Надто великий ворог не має свободи рухів, а за те залога б’є з обох боків аж лящить. Часом, щоправда, в Джіґіних зубах залишається якийсь клаптик шерсти, та цього в розгарі боротьби навіть не помічається. Як тільки ворог дещо відступить, вояки зникають у твердині. Інколи видно тільки рожевий оксамитний носик чи малу, буцляту лапку. Та це так на принаду ворогові.

Довго і на різні лади триває війна. Ні, таки ні! Трої не взяти силою. Тут тільки хитрощі можуть допомогти. Джіґа, щоправда, не читала Іліяди, але сама вона приходить до такого висновку. Відступає зовсім і відходить до кухні. Залога тріюмфує. Та надто рано.

Джіґа приносить з кухні в зубах щось невеличке. Невже це миша? Та хіба хто годен зловити так швидко мишу? Ні, це смаковитий запашний кусок м’яса. Вже здалеку пахне, що аж слинка тече. Джіґа кладе йоґо поблизу твердині, сідає собі біля нього та миється. Миється дуже дбайливо: лапи, спину, навіть покошлачений хвіст. Роботи є доволі, тим більше, що підчас воєнних дій кожушок побурхався та запорошився. Залога виставляє спершу носи; чотири ніздря нюшать уважно й докладно. Потім з одного кутка появляється голова і двоє ласо усміхнених очей. Рожевий, тонісінький язичок показується з рота й облизує пащу. Ах, як пахне м’ясо! Ах, як хочеться!

Але Джіґа сидить і миє лапкою вуха. Вся її увага на м’ясі. Певно забула за твердиню? Уже з-під мурів виставляються цілі голови, далі половини спини. Очі цікаво стежать за ворогом. Але йому до Трої і зовсім байдуже. Хто не забув би за смачним куском навіть її? Тож: гульк! Усі оборонці вибігають поза мури та кидаються на добичу, Джіґа покидає її та шмиг до твердині! Троя здобута! Джіґа стоїть перед її мурами. Хай тепер хтонебудь поважиться наблизитися: пізнає силу стусанів і гостроту зубів! Не перший це раз хитрощі добувають твердиню.

Юрко аж скаче на радощах та вповні похвалює воєнну тактику наступу. Регочеться до сліз з ласих оборонців, що тепер завели гризню за кусок м’яса. Тягають його в один і другий бік і кожен потрохи з нього скубне. Тепер набирають великого апетиту та біжать шнурком до кухні до мисочки.

Війна покінчена.

Веселі, щасливі котячі дитячі дні! Цілий день ігри. Як не один з одним, чи навіть своїм власним хвостиком, то всім, що шелестить, котиться, біжить. Зранку до вечора веселощі, біганина й радощі. Хата аж гомонить від них.

Добре Джіґінятам біля мами, весело й людям дивитися на котячу сім’ю. Але малеча росте, п’ятеро котів не годен в хаті держати. Тож наближується сумний час: Джіґінятам треба йти на службу. Уже й Джіґа має досить ссання, що зовсім не належить зубатим звіркам. Тож і не турбується, коли одного дня залишається з нею тільки один чорнасик. Три інші йдуть до друзів Стрільчуків, що з радістю приймають таких гарних і живих котиків. Оцей останній призначений для Віриного сестрінка. Він живе на Лемківщині і просив тітку дати йому котенятко. Тож треба чекати аж буде нагода його передати. Так він залишається при мамі. І хоч він уже більшенький і їсть усе, проте таки ссе. Бачить Віра та й каже: