Софія Парфанович - Вірний приятель. Оповідання з життя домашнього кота

Юрко стоїть збоку й тішиться. Він заохочує обох боксерів, вигукуючи:

— Так його, так його! Не дайся! Не пусти! Зубами, зубами! Збоку, збоку! Бери, бери! Так! Вже лежить! Дай йому порядного прочухана, хай пам’ятає!

Котенята наче б зрозуміли викрики публіки: запалюються до боротьби, змагання стають щораз завзятіші: уже надбігають два інших і тепер заводиться радісна метушня. Качаються по піску, одне одного стягає з нього на землю і виштовхує його зі скриньки, щоб зараз же й самому мусіти ганебно покинути поле бою. Не втерпить Джіґа: стрибає між дітей і лапами та зубами роздає стусани. Тут уже Юркові справжня радість і сміх і він вирішує, що, як звичайно, перемагає дружина «чорних». Але Віра вважає, що це незаконно, бо такий старий змагун як Джіґа не повинен вмішуватися до змагань доросту. Та програна нікого не ганьбить і всі задоволені. Після змагань на арені залишається мокре місце і денеде купка, дбайливо припорпана піском. Кінець діло хвалить.

Тепер уже діти в скриньці тільки на ніч. Цілий день вони граються і бігають по хаті. Вони споживають не лиш молоко, але й картоплю, хліб і юшку. Проте ссати і тепер їм дуже смакує. Немає, справді, понад мамине молоко! Е, є ще щось. Щось, що коти люблять понад усе: миші!

Вечером уся сім'я в кімнаті при вечері. Приносять і Джіґіну скриньку з дітьми. Цікаво й весело дивитись на «хробачню». Це одинокий вільний час у кожного. Юрко покінчив лекції, Володко й Віра свою працю. Вечером і для котів найкращий час. Вони ввечері живіші й веселіші до ловів і до забави.

Оце Джіґа вибігає до сусідньої кімнати, де колись ловила мишей. За хвилину несе щось у роті. Що це? Стара, велика миша! Діти вискакують зі скриньки і починається наука. Джіґа пускає і ловить бідну мишу, підганяє лапкою, чатує. Діти забігають збоку і роблять те саме. При мамі вони вчаться ловів. Маціцькими лапками і гострими зубками наказують своє, котяче, право мишам. Хай знають!

Потім Джіґа їсть мишу, а діти приглядаються. Вона хрупає смаковито і облизується. На її носі кров. Жива, гаряча, оживлююча і скріпляюча кров. Діти нюхають і облизуються теж.

Наступного вечора Джіґа приносить двоє маленьких, ледве народжених мишенят. Певно діти вчорашньої, старої миші. Тепер вже діти граються ними і з’їдають їх. Ця перша їхня миша робить їх зрілими до самостійного життя. Що б не було: вони самі знатимуть де шукати собі харчів.

Та не вгавають веселі ігри. Навпаки, що діти міцніші й здоровіші, гри у них кращі й цікавіші. Он «добування Альказару», тобто шафи з харчами. В Еспанії домашня війна і після геройської оборони паде твердиня Альказар. Тепер наші борці-котенята відограють споконвічну дію добування і оборони.

Оце залога Альказару: усі чотири малі повлазили до шафи. Через поріжок дивляться на світ чотири премилі, веселі мордочки. Джіґа старається добути твердиню. Підступає спершу відважно й хоробро. Та не так швидко справа вдається! Всі чотири оборонці валять її лапками де попаде: по пиці, по голові, по карку. Одна лапка тримається цупко за краєчок шафи, але друга б’є що сили. Перший наступ відперли. Ворог відступає. Юрко тішиться і хвалить:

— Славно! Славно! Бийте ворога! Увага! Увага! Знову наступає!

Ворог прикидається наче б нічого. Наче б він приходив з дружніми намірами. Навіть має охоту до мирових переговорів: ніжним мр! мр! запрошує до згоди. Та оборонці чуйні й недовірчиві.

Оце ворог підходить боком. Він: сама ніжність, сама скромність. Хто думав би що він має ворожі наміри? Оборонці теж наче б і не думали боронити йому вступу в твердиню. Один вилизує собі ніжку, другий перев’язує (язиком) рану на карку чи побурханій шкірці. Звісно: війна, бувають рани, бувають навіть трупи. Той знову страшенно зацікавлений харчовим станом твердині, він провірює мішки з мукою в магазині. Коротко: є перемир’я.

Втім: гульк! Ворог стрибнув і вдалося йому перші сторожі — передні ноги — поставити на мурі твердині. Але оборона дуже дбала. Стійка підняла алярм, знялася бойова метушня. Падають удари один за одним, у рух йдуть зуби та інша смертоносна зброя, і ворог знову мусить відступати. Так, так, твердиню не легко добути та ще коли оборона така геройська.

Навіть, коли вкінці твердиня піддається і ворог входить побідно в її мури, ще не вгаває токітня і вовтузня. Аж доки не перемагає третій: Віра проганяє ціле товариство з мішків з мукою, на які вони вдряпались і відтіля зачинали нові воєнні дії. Біло-запорошені втікають оборонці і ворог разом в один бік і до одного «краю»: до скриньки. Віра ляскає в долоні та покрикує: