Володимир Кільченський - Вітри сподівань

— Рідненька, не гасай роздягненою… Боронь Боже, застудиш нашого малого!

Та вона на це не зважала. Хутенько допомагала йому скинути кожух і, підвісивши його на сволоку, бралася стягувати чоботи та ставила сушитися ближче до печі, що пашіла жаром. Бували дні, коли Іван являвся пізно, весь забрьоханий багнюкою. Вони вдвох спочатку приводили до ладу Гнідка, а тоді вже доходила черга й до чоловіка. Срібко, що весь час був у затишній стайні, зі співчуттям поглядав у бік верхового Іванового коня Гнідка та самого господаря.

Інколи Марія прокидалася вночі від якогось бурмотіння Івана польською мовою і тоді занепокоєно клала долоню на чоло, вивіряючи, а чи не гарячка дістала її милого. Якось уранці Марія запитала:

— Козаче мій, а звідки ти знаєш мову поляків, що ночами почав по-їхньому щось плести?..

Іван здивовано подивився на неї і зі сміхом відповів:

— Збираюся до Кракова за гостинцями для вас з малюком. Треба ж торг вести з панами ляхами.

Весело посміялися, а через декілька днів Іван сам попрохав Марію говорити з ним польською:

— Будемо вдома розмовляти по-ляському, люба моя. Ти ж наймитувала у Рудьковських, тож виправиш мої викрутаси.

З цього дня вони вправлялися у польській мові, і коли в Івана вже досить добре почало виходити, Марія запитала:

— Я тебе повчаю-повчаю, а ти ще й про манери панські випитуєш…. Чи не зібрався ти часом до якоїсь паняночки чкурнути?

Проте після Іванових любощів сумніви її танули, бо в кожному його русі, поцілунку, пестощах відчувалося палке кохання до неї і до майбутнього маляти.

Зимові вечори були довгими, тож у них був час розповідати одне одному про життя до їхньої зустрічі. Марія жахалася від розповідей чоловіка про його життя в пониззі Дніпра, поряд з татарськими улусами. Коли чула про небезпеки, які настигали її милого, тремтяче притулялася до нього і благала почекати, доки пройде незбагненний страх. Тоді Іван прохав її розповісти про свої пригоди та про життя польських панів і уважно слухав, дивуючись від почутого про панські забаганки та дивні звичаї. Він прохав пригадати, які пани жили поряд з Рудьковськими, розповісти про їхні маєтки та про дітей. Коли дізнавався, що в деяких панів тільки виїзних карет було по декілька, то щиро дивувався. Було дивно чути про те, що пани Важинські мали тільки мисливських псів з десяток… Прохав Марію розповідати далі. Вона робила це неохоче, бо ж, якщо вірити чуткам, повстала челядь та голота панів Важинських спалила їхній маєток, а самих панів перебила. Тих, хто намагався їх захистити, потопили у панському ставку, не пощадивши нікого. Марія не раз бувала в них, супроводжуючи пані Рудьковську, і мала приязні стосунки з їхніми служками, а конюший Стас навіть залицявся до неї. Та Марія не велась на ті домагання, бо душа віщувала долю не з ним.

Іван при її зізнаннях удавано сердито лоскотав її своїми пишними вусами та допитувався, а яким був отой Стас. А Марія голосно сміялась та промовляла:

— Дещо схожий на тебе, мій Іванко. Але ти — кремінь, а він — такий собі попихач… Тільки й умів коням хвости та гриви чесати!

Іван задоволено обіймав її, палко виціловуючи та пестячи круглий животик.

Щасливі зимові дні вже закінчувалися, наближалася середина лютого, і Іван приходив до хати в якійсь задумі. Чутливе серце Марії віщувало близьку розлуку.

Одного вечора він попрохав зібрати торбу з харчами, а сам довго вовтузився, готуючи пістолі та гострячи шаблі.

Зранку, задовго до світання, Марія вже проводжала його до Переяслава, де Богдан Хмельницький прийматиме послів з інших держав. Іван, ненадовго присівши на лаву, втішав свою кохану жіночку, голубив її личко, витирав сльози, які мимоволі котилися зі смарагдових очей, клявся незабаром повернутися живим та здоровим. Уже на порозі вона прилинула до його грудей і, здригаючись від плачу, все повторювала:

— Іванку! Повертайся… Ми ж не одні в цьому світі з тобою… Дитинка наша все чує… Удвох будемо чекати на тебе…

Іван ще раз притиснув жінку до себе і, відвівши її руки, пішов виводити Гнідка. За хвильку був уже в сідлі і, наостанок піднявши руку, почав спускатися до шляху. Через деякий час поглянув на пагорок, де була їхня хатина, а Марія все ще стояла побіля порога, проводжаючи його очима до останнього вигину шляху.

Він швидко дістався до майдану, де був призначений збір особливої сотні Гусака і, привітавшись з побратимами, чекав свого сотенного.

Нарешті він з’явився з десятком вершників. Оглянувши козаків, залишився задоволеним, почав намовляти їх перед дорогою: