Володимир Кільченський - Вітри сподівань

— Хлопці! От і закінчився наш вишкіл — перемагати підступництво вороже! Рушаймо захищати своїх керманичів у Переяславі!

Музики бухнули в тулумбаси, і козаки, витягнувшись вервечкою, вирушили з вигону на Київський шлях.

Іван їхав у шерензі давно знайомих побратимів. З лівого боку рухався Олекса Петько, світловолосий козак з Обухівського куреня, що під Ромнами, а праворуч — Степан Кукута із Шульгівського куреня, що на Придніпров’ї.

Ще з часу їхньої зустрічі в Чигирині з Петром Гусаком вони разом вправлялися за особливим вишколом, вчилися таємно проникати у стан ворога, вміло перевтілюватися зі сміливого вояка на жебрака або якогось підпанка. Шлях був довгим, і Іван, погойдуючись у сідлі, почав пригадувати останні місяці служби в Чигирині під проводом сотника Гусака.

На третій день входин до своєї хатини Петро вже прислав вістового, аби Іван з’явився до свого сотника. У тісній хатині їх тоді набилося більше трьох десятків справних козаків. Вони, немов школярики, слухали настанови та повчання полковника Лавріна Капусти. Потягнулися дні науки, і їхніми вчителями були різні особи, навіть ксьондз розповів про католицьку віру, про особливо шанованих у цій вірі святих. Та найчастіше з ними проводив навчання полковник Капуста, і козаки полюбили його й завжди чекали з ним зустрічі. Розповіді полковника були близькими їхньому духу войовничості, бойовим хитрощам та спритності у важкий для вояка час.

Були дні, коли Лаврін Капуста примушував всіх говорити польською мовою, не забувати про шляхетні манери. При цьому чувся сміх, а хто схибив — діставав добрячої прочуханки, і тоді всім було вже не до розваг. Доводилося і люльку тримати по-іншому, і забувати про панібратське поводження.

Поволі вони почали звикати до поміркованих манер, і якщо хтось дозволяв собі бути нечемним, самі його зупиняли. Іван потоваришував з поміркованими хлопцями, з якими і їхав зараз в одній шерензі. Звичайно, всі здогадувались про свою подальшу долю: розвіятись десь по Речі Посполитій та бути наглядачами Хмельницького, бо не раз повторював полковник Лаврін Капуста, що вони будуть «очима та вухами» гетьмана.

Шлях був неблизьким, і сотник увесь час підстьобував різкими словами тих, хто з якоїсь потреби затримував рух сотні.

На третій день подорожі почалася відлига, і Гусак непокоївся, що вітер може зламати кригу на Переяславській переправі. Тоді їм доведеться довго чекати слушної години для переправи на лівий берег Дніпра. На п’ятий день шляху дісталися Трахтемирова і вже поночі розмістилися на відпочинок у монастирі. Кожен шукав собі зручне місце для нічлігу. В монастирі завжди було багато заїжджого люду, і козаки не особливо ремствували. Добре, що дісталося гарячої риб’ячої юшки і солодкого гарячого трунку з якогось зілля, відомого монахам. Іван, Олекса та Степан влаштувалися у стайні на сіннику і незабаром заснули, зморені виснажливим шляхом.

Вранці мороз знову скував льодом калюжі, і сотня, привівши себе до ладу, направилася до переправи. Тут уже порядкували умільці переправляти люд через Дніпро. Днина була сприятливою, і сотня розтягнулася, готуючись до переходу по льоду. Підійшла черга і трьох побратимів. Іван побачив широченну смугу переходу. Туди і сюди йшли люди, котилися вози, і подекуди коні тягли сани. Смуги переходу були поділені мотузками, що кріпилися на вмерзлих у лід паколах. Хлопці підвели коней до початку переходу, і підручні старших переправи розділяли гурти, витримуючи поміж ними відстань. Іван витяг з торби припасену мотузку і, прив’язавши її до повода Гнідка, почав наближатися до льодової переправи. На льоду суцільним покривом лежали вмерзлі у лід дошки, а понад настилом з боків були натягнуті дебелі мотузки.

Гнідко не виказував ніякого занепокоєння, і коли прийшов час ступати на настил, Іван сміливо рушив, ведучи коня на довгому поводі. З обох боків рухалася упряж сотенного обозу, вигупуючи по настилу коліщатами, обрамленими металевими смужками.

Над переправою стояв гуркіт, змішаний з вигуками старших переправи і козацьких десятників. Гнідко небоязко ступав за Іваном, але весь час хотів наблизитися до нього, і козак, озираючись, сердито покрикував:

— Чого ти тулишся, дрисло такий?! Це тобі не через річечки переправлятися… Забув, як через Дніпро плив?..

По льоду тягнулися чотири змієподібних вервечки, дві — в один бік, а дві — в інший. Звідти, де рухалися вози та сани, було чути більш нервові крики їздових та неспокійне іржання коней. Коли до лівого берега лишилося зовсім небагато, в Івана трохи відлягло від серця, а Гнідко, побачивши зовсім поряд землю, несподівано гучно заіржав. Іван засміявся і, підтягуючи його до берега, промовив: