Володимир Кільченський - Вітри сподівань

— З’являється мій Терешко — діточок перерахувати та торбу харчем наповнити! — і всі засміялися, а Іван потупив голову, пригадавши свою Марію.

Хлопці, розігріті оковитою та присутністю молодиць, почали говорити про козацьке життя-буття. Зголосився розповісти про свою пригоду Петько Олекса. Спочатку таємниче оглянув усіх, потім підійшов до дверей і щільно причинив двері засувом, а потім ще й маленьке віконце прикрив ширмочкою. Навіть Іван з Овсієм примовкли, поглядаючи на таємничого Олексу. А той, присівши поміж молодицями, заходився пригадувати чудасію, яка минулого року трапилася з ним під Збаражем. І голос його звучав якось дивно:

— Облягли ми той Збараж з усіх боків, що й миша не пролізе, та все ж не вдавалося його взяти приступом. Та як почали добряче насідати козаки разом з повсталими, то пани кинулися втікати далі — до Львова, а то і до Кракова. Ми вже коней загнали до загибелі, за ними гасаючи по тих байраках та яругах, а вони все лізуть і лізуть: хто на своїх, а хто верхи на добрячих конях. Уже збиралися ми під вечір до свого обозу, бо кишки попідпирало без кулешу, а воду ще по обіді видудлили. Спішилися під байрачком та й «рвемо» очі, виглядаючи нашої зміни. Коней неподалік тримаємо, попасом вони побіля нас походжають. Коли це хтось із наших, що були в дозорцях, кричить, мовляв, на коней хутчіше, карета ляська від замку несеться. Та наш сотенний також був добре притомлений. Він без ніякого захвату підняв голову з підстеленого сіна та махнув рукою, мовляв, хто хоче, той нехай і женеться за тією каретою. Зголосилося нас троє дурнів, дідько нас смикнув за язик. Швидко знайшли своїх вороних і, піднявшись на гребень байраку, побачили, що карета вже ген-ген шалено котиться, підстрибуючи на вибоїнах, подалі від нас, чортополохів. Крикнув я своїм: «А що, настигнемо її чи нехай собі ідуть?» Та видно, що мало ми в той день в кульбаках сідниці товкли. Гейкнули мої хлопці, та понеслися ми за тим тарантасом, мов на звіриних ловах.

Діло було під вечір, а цей клятий ридван мчав щодуху на захід. Ми не бачили, що на задку стоять якісь непрості ляські посіпаки. Вечірнє сонце добре нам засліпило очі, а можливо, жадоба наша. Коли настигали вже цю розцяцьковану «гарбу», звідтіля і пальнули по нас, аж у мене понад вухом зашкварчало, що і кучма злетіла з мого «кабака». Один товариш полетів зі свого вороного головою до землі, а ми, засліплені бажанням будь-що відплатити кривдникам за нашого Остапа, мчали далі, прихиляючись до грив коней. А ті, бачачи, що від нас не відвертітися, почали знову палити, і ми смальнули по них. Злетів з ридвана один їхній, і мій вірний побратим Пархом також гепнувся на землю. Його кінь чимдуж поспішав за моєю Музою. Не мислив я на тім прогоні нічого, окрім посікти на січку цих посіпак і тих, кого вони так вберігали.

Не було чим палити по нас із Музою тому, хто лишився на приступці злощасного ридвана, і настигла моя шабля його голову, як він не вертівся. Того комонного, що сидів на одному з чотирьох коней і шмагав, вибиваючи з них останні сили, також «приголубив» своєю довгою шаблюкою. Не встиг він і Матку Боску призвати на поміч… Коні почали стишуватися, нікому було їх лупцювати батогом. Та вже й зовсім зупинилися, а мене острах бере: кат його знає, хто там в такому розцяцькованому ридвані висиджується. Роздумувати не було вже коли, от-от стемніє, а мене занесло від моєї сотні, як ото вихор курча від квочки. Спішився я і, просунувши пістоля у велику дірку у дверцятах, щосили заволав: «Хто в кареті, вилазьте, бо палити будемо… Живими засмажимо!» А у відповідь — анітелень, аж потім хтось жалібно так чхнув, що в мене аж дрижаки по спині побігли. Краще б пальнули з пістоля. Я з ляку смикнув ті дверцята і з пістолем туди… А там — нікого!

При цих словах Христина ледве не на ноги виперлась Олексі, а діти з печі заверещали, мов поросята, коли їх у торбу кидають. Іван з Овсієм як бувалі вояки — ані пари з вуст, проте обоє повитягували шиї, а Степан Кукута засіпався, шукаючи на боці шаблю. Тут ще й затріскотіла лампадка та почала гаснути, наводячи жах на присутніх. У гурті всі завмерли, поглядаючи на тремтливий вогник, що згасав. Першим оговтався Іван і крикнув металевим голосом:

— Христе! Підлий лою у світильник, а то згасне!..

Отямившись, господиня забігла в закуток печі і подала Іванові горщик. Іван підлив лою, і хата почала наповнюватися світлом. У гурті почулися зітхання, а потім всі разом взялися прохати Олексу, щоб розповідав далі.