Володимир Кільченський - Вітри сподівань

— А ти боявся!.. Я ж з тобою! Скоро будемо в Переяславі!

Відійшовши подалі від переправи, Іван перевірив збрую, заходився оглядати коня. Потім відламав шматок коржа, пригостив зголоднілого Гнідка.

В одному місці швидко зібралася сотня, і доки підходила решта обозу, Петро виставляв верхових у похідну лаву.

Невдовзі сотня рушила до Переяслава і зупинилася на його околиці. До міста поїхав Петро Гусак з десяткою козаків, і серед них була трійка товаришів: Іван, Олекса та Степан. Швидко прямували до середмістя, аби дати звіт перед полковником Капустою про прибуття сотні козацьких осібників. [5] Осібники — особливо навчені козаки. Іван встигав розглядатися навкруги, запам’ятовуючи шлях. Місто виглядало охайним і немовби святковим. Було досить людно, і ближче до середини міста Петро перейшов на стишену ходу. Пава рухалася поважно, обминаючи наставлені попід будинками ридвани та гурти люду, що сновигали по вулицях, куди не кинь оком.

— Оце, хлопці, нам діла буде… Дивіться, скільки тиняється люду. Більш ніж у Чигирині! — якось весело вигукнув сотенний і, побачивши ряд гарно вдягнених дозорців, спішився та підійшов до когось зі старшин.

Після перемовин з козацьким старшиною охоронного полку Богдана Хмельницького Петро Гусак наказав козакам спішитися і чекати на нього десь поблизу. Впевненою ходою заспішив до гетьманської резиденції і в супроводі охоронця зайшов в особняк.

Козаки знайшли місце для своїх коней, розмістивши їх на гетьманських конов’язах неподалік від резиденції. Багато тут скупчилося люду, і козаки, дожидаючись Гусака, підгодували коней сіном, запропонованим спритними хлопчаками. Залишивши біля коней Овсія Болбота, Іван та його товариші підійшли до гурту козаків, що також чекали своїх сотенних з розпорядженнями від гетьманської резиденції. Привітавшись, стали збоку, попихкували люльками та прислухалися до розмов. Тут були козаки звідусіль, навіть з віддалених полків Вінниці, Старокостянтинова та з міста Бара. Іван, вслухаючись у розмови посланців полків, зрозумів, що очікуваного миру з поляками годі чекати. Князі Вишневецький та Осолінський уже збирають, геть забувши про настанови короля Яна Казимира не сваритися з Хмелем, ополчення з посполитих і завдають ударів на лінії перемир’я — від Старокостянтинова до Шаргорода.

Козаки весело говорили про те, що й вони не дрімають. Кривоносенко, син полковника Кривоноса, добре трясе ляшків. З’явилися досі невідомі захисники Поділля, які зібрали загони під керівництвом козака Донця і дошкуляють ляхам своїми вилазками по той бік лінії.

Тут побратимів підізвав козак Овсій Болбот, що чатував біля коней, і всі разом спішно полишили гурт.

Петро вже сідлав свою Паву і на запитання хлопців весело вигукнув:

— На постій!.. Подалі від гетьманської резиденції, поряд з містом, понад річкою Трубіж. Там нам добре буде!

Добралися до своєї сотні і заспішили до Гайсина, де було наказано зупинитися. Пройшли місто околицею і по обіді вже розселялися по хатах, а їздові зайняли гарну панську стайню — як сказав Гусак, будуть і коней доглядати, і постіль там мати…

Іван з Олексою, Степаном та Овсієм розмістилися у вдовиці Христини, яка мала двох дітлахів. Житимуть у клуні. Там є кабиця для зігрівання, а через перестінок — худобина. Заходилися облаштовувати своє житло, а коли в кабиці затріщали дрова і від неї пішов теплий дух, хлопці повеселішали, Олекса аж викрикнув від задоволення:

— Не пропадемо, хлопці, до Паски! А там сонце нас обігріє, дощик обмиє!

Гусак дозволив усім з дороги випити оковитої, а вранці явитися до стайні, де мешкали їздові, — для обговорення подальших дій. Добропорядна господиня Христина приготувала вечерю, не пожалівши докинути сальця в куліш. Вечеряли в хаті разом з дітлахами. Старшому, Маркові, було вже тринадцять рочків, і він весь час крутився побіля хлопців та прохав Івана, щоб дав потримати пістоля або витяг шаблю. Іван відмахувався від його домагань, а тоді спокійно мовив:

— Ти, Марку, поки що палицею вправляйся з хлопчаками. А тоді подивимось…

Марко ображено відстав зі своїми проханнями, а вже вечеряючи, звернувся до Івана:

— Так, дядьку Іване, ми вже завтра будемо битися на палицях. Ото ви побачите, як я рубатимусь!

Козаки, наминаючи кашу, підсміювались у вуса, а мала Уляна, Маркова сестричка, весело сміялася та раділа, що завтра в неї будуть розваги від тих хлоп’ячих побоїщ.

Після вечері Христина попрохала занести на ніч галуззя до хатини, і хлопці швидко впорались та позапихали його під піч, а що не помістилося — полишили в сінях. Явилися до їхнього гурту сусідки, передбачаючи вечірню гульбу та балаканину. Діти забралися на піч і принишкли там, боячись, що матір їх закриє ширмою та змусить спати. Лише у Христини не було чоловіка, поклав голову ще до Хмельниччини, а в сусідочок мужі відбували десь козацьку повинність. От промовила Галина, веселої вдачі молодиця: