Володимир Кільченський - Вітри сподівань

Павло вперто робив козацьку справу, і жодного разу його рука не здригнулася перед лицем ворога. Та за мить, бачачи згубу мурзи і вже більше десятка своїх, татари почали вигукувати: «Пек! [141] Пек — ні ( татар .). Пек! Барабар! [142] Барабар — мир ( татар .). Барабар!»

Павло почув, як загудів поряд нього Сподинець:

— Ось вам барабар, за кров нашу! Гиля, гуси, до води! Гиля! — кричав на всю горлянку Остап.

Буджаки, неначе зрозумівши Сподинця, почали відходити до річки, а деякі вже побігли і, кинувши зброю, стрибали у воду в надії перепливти на той берег. Та тут оговтались полонені і, хто ще не був нашпигований на жердини, хапали каміння, кілки, а то й руками переймали буджаків, чіплялись за горло і, зваливши на землю, вдвох-втрьох добивали чи душили, поки ті не переставали подавати ознаки життя. Розпука охопила ще численний загін татар, і живі, угледівши розправу над ними козаків, утямили, що на прощення тут їм чекати не треба. Звідусіль лунали вигуки озвірілих перед очевидною кончиною буджаків: «Аллах акбар! Секим, секим, башка улус!»

Павло понадіявся, що ось-ось підійде поміч, та, побачивши, що татари гуртуються і вже рішуче підступають до січі, захвилювався.

— Усі до мене! Гуртуймося, хлопці, татарва отямилась! — заволав Година.

Почувши заклик, до нього кинулося й багато з полонених, підбираючи татарські шаблі та ятагани.

— Козаки! Ми з вами, все одно… помирати було! — кричали бранці, відмахуючись від ворогів, що насідали.

Павло побачив, що серед бранців, які взялися за зброю, були й дівчата, та вже не один татарин, кинувшись до них, упав з перерізаною горлянкою.

— Десятнику! Ти поглянь, які дівки біжать до нас… Тепер буджакам і рак свисне! — радісно загорланив Роман Скиба.

А Остап Сподинець, вперіщивши ще одного ворога по макітрі, здивовано крикнув:

— Павле, а серед буджаків є потурнаки! [143] Потурнаки — християни, які прийняли іншу віру. А нумо я декому з них голову відітну!

Павло хотів заперечити, але Сподинець вже пробивався до двох чоловіків слов’янської зовнішності, що були у вбранні гайдуків. Вони відчайдушно захищалися від колишніх бранців, що наступали на них. Татари, немов здогадавшись, куди нестримно поспішає козак, відступилися, й Остап опинився перед двома запроданцями.

— Ах ви ж поросячі хвости, облизні бусурманські! Свій люд у рабство женете! — загримав Сподинець, насідаючи на потурнаків.

— Сам прибіг, і тебе нашпигуємо на паличку, спробуєш наших канчуків! — обізвався один із них і кинувся навстріч Остапу.

Ніхто з татар не став на заваді поєдинку чужинських їм слов’ян, і Остап з люттю добивався кончини запроданців. Ці двоє чудово володіли шаблями, і Година побачив, як стає непереливки навіть дужому Остапу. Відірвавшись від свого супротивника, крикнув:

— Ану пригнись, Остапе!

І коли той прудко присів, з пістоля всадив кулю в груди одному зі спритників. Остап, скориставшись цією миттю, шарахнув з усією люттю плашкою шаблі у вухо іншому супротивнику, і той звалився неначе від удару молота.

— Хлопці, до річки тисніть! Дівчата, годі вам, відходьте подалі! — закричав Сподинець, закінчивши бійку з потурнаком.

Та дівчата виявилися неслухами а чи, може, накипіло вже на цих чужинців, і вони вперто перлись до борні. Татари щось там заджеркотіли по-своєму і двоє дужих вояків кинулися збоку на дівчат. У тих дівок і так було по одному ворогу, а тепер стало видно, що не минути їм удару шабель по дівочому тілі… У Павла в цю мить серце ледве не вискочило з грудей від побаченого, і він, кинувши герцювати з двома буджаками, крикнув:

— Остапе, підтримай позаду! — і кинувся до гурту дівчат, які щомиті могли бути розсічені кривою татарською шаблею.

Але таки в останню мить котрась із білявок зойкнула і, немов під косою трава, повалилася на землю.

— Ах ви ж душогубці! Смерть вам до ноги! — закричав Година та розітнув вояка, котрий вразив дівчину, якусь мить розгублено зирив, як конає колишня бранка.

— Це вам не дівки, зараз без макітер лишитеся! — почувся голос Сподинця, і вони вдвох, відтіснивши дівчат, розправились з татарами.

З боку нижньої течії річки прискакало десяток верхових із сотні, і татари, попавши поміж двох вогнів, хто кинувся в річку, а хто впав на коліна, квилячи про пощаду. Та була пересторога не брати полону, і верхівці швидко вирубали ворогів, які без своїх коней не могли чинити належного спротиву.

На тому боці річки все ще чулися голоси козаків і відчайдушний лемент буджаків, які гинули під ударами козацьких шабель. Десятинці кинулися звільняти з пут полонених, які ридали від щастя визволення, такого жаданого й несподіваного. Павло звернувся із закликом до козаків та колишніх бранців поховати убієнних християн, а ворожі тіла прикопати в одній могилі, щоб і сліду не лишилося. Люди хто чим зміг рили могили, а Сподинець кинувся відшукати місце для схову ворожих трупів.