Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

До кого майор ішов сьогодні, сказати не міг. До одного? До обох? Леніна він «пізнав», а Сталін здався зовсім іншим – не схожим на того, якого бачив на з’їзді, а тим паче після несподіваної поїздки в Цхалтубо. Після того відрядження дивлячись на портрети і зараз тут, у Мавзолеї, Іван Іванович згадував не величного Вождя Сталіна, а невеликого відпочивальника, без знаменитої люльки, з обличчям, побитим віспою, із волосатими кистями та розпареними пальцями, що тримали циганську шпильку. У житті Сталін виявився і поготів іншим. Не книжковим. Не кіношним…

Восени, на жовтневі свята, Андрій пройшов повз трибуни Мавзолею з парадом фізкультурників, вітаючи живих вождів, а зараз підіймався східцями від Тих, хто назавжди, без сумніву, залишаться в пам’яті людській…

Андрій на вулиці натягнув на голову шапку із зав’язаними назад «вухами», коротко відповів на запитання незнайомця: «З України. Сумська область», прощаючись, кивнув головою і пішов забирати пакунок зі старим одягом. Усю дорогу до Ленінських гір був задумливо-відчуженим. Не розумів, чому його огорнув тихий сум, який рідко поселяється в душах мешканців студентських гуртожитків… Зникло й відчуття часу та місця. Ледь не проїхав свою зупинку.

Мороз дужчав. Андрій пройшов біля мертвих фонтанів. Головний вхід. Зона «В». Ліфт підняв на шостий поверх, хоча зазвичай студент забігав у гуртожиток, як і в аудиторії, східцями. Зараз хотів швидше залишитися на самоті.

– Який ти красивий, Андрі-ію, – протягнула чергова, підводячись зі свого місця. – Навіть зростом вищий став…

– Добрий вечір, сестричко, – у голосі студента зникли звичні весело-пустотливі нотки.

– Сідай, Тонечко-Сонечко. Сідай. Братан твій, бачиш, загордився! – Сьогодні, як і в ті дні, коли чергувала Антоніна, Герка після занять спустився із сьомого поверху; став по інший бік пульта, намагаючись, подібно до багатьох студентів геолфаку та інших факультетів, розтопити неприступне серце завжди усміхненої реготухи. – Зізнайся, Тонечко, якби Андрюха не твій братан – й ти б не встояла сьогодні! Топай, Андрюхо. Поруч із тобою сестричка холодніша за айсберг.

Герка жартівливо підштовхнув товариша в коридор, і зраділий Андрій заквапився по килимовій бордовій, як у райкомі партії, доріжці. Жарт перших днів про їхні родинні стосунки з Тонечкою прижився, і студенти геолфаку не сумнівалися в цьому.

Із перших днів Тоня сподобалася Андрієві. Знала про свої чари й дівчина. Минали дні, тижні, потім місяці, та Андрій залишався в «родинних» межах. Спочатку сором’язлива стриманість і чистота боязкого студента потішали дівчину, потім чесноти пройшлися гострим лезом по самолюбству, яке не знало поразок, і лише поступово ці почуття переросли в обачливо-«родинні» стосунки.

Андрій пишався дружбою і таємною симпатією неприступної, як говорив Герка, бісихи; важко пояснити, що стримувало перехід через той умовний кордон, який вони жартома спорудили на початку вересня. Певно, провінціал побоювався потрапити в смішне становище: мало того, що «сестричка» майже на два роки старша, ще й вища, коли на високих підборах. Ось і вийде: «вибачай та голоблі завертай». Дізнаються про це однокурсники – засміють. Із сорому згорить. Приємно ходити в двоюрідних братах та грітися в променях її слави…

Промайнули блискавкою сесія та відпочинок. Кілька тижнів Андрій не з’являвся в ювелірному магазині. Після канікул вирішив зайти, думав: можливо, продаж персня за 50 000 – сновидіння.

– Що бажаєте, студенте? – процідила продавчиня. Вона звично стояла напівобертом, не звертаючи особливої уваги. Але розгледівши форму МГУ, здивовано закліпала очима. На мить завмерла, та, отямившись, видихнула: – Ви?!

Спантеличений Андрій мовчав. Спочатку не розпізнав завжди глузливо-зверхню інтонацію дівчини, а потім – здивування.

– Ви що, студент МГУ? Геолог? А ми думали… На якому курсі? – оторопіло перепитувала дівчина. Її обличчя поступово оживало, ставало ласкаво-усміхненим. – А я не пройшла за конкурсом. Геологія – моя мрія. Тому й вирішила самоцвітами торгувати. Може, разом на танці… Кажуть, у вас весело. Красиво…

– Бачиш, Три Вуха, одягнув форму й зразу ж підріс в очах акули, – сміявся Герка, слухаючи розповідь Андрія. – Можеш брати її голіруч.

– Невже їй форма важливіша за…

– За хворму й тугрики – твоя зо всіма потрухами, – згадавши батьківські витребеньки, перебив Герка. – Це тобі говору я, Герман Павлович Захватаєв.