Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Із п’ятого березня багатьом здавалося, що життя зовсім зупиниться. Замре. На це вказували й тріскучі морози, яких не знали навіть під час воєнних березневих днів сорок другого року. Андрій мимоволі зіщулився, потирав вуха, як і тоді, у день похорону, сьомого березня, коли разом з іншими відмінниками школи, знявши шапку, ніс колючий сосновий вінок до пам’ятника Вождеві.

А потім – Москва. Московський державний університет. Знайомство з Льоньком і Геркою. Вразили Андрія їхні теки – «палаци» для зберігання газет – його друзі вирізали з газет сумні березневі повідомлення. Запам’ятав фразу Герки, сказану з хворобливою гордістю: «Через роки ці газети будуть безцінною реліквією. Живим документом скорботи й любові народу. Болем країни. Точніше – світу. Всепланетним болем. До цих сторінок, що в майбутньому не пожовкнуть, трепетно торкатимуться не лише пальчики наших дітей, але й погляди правнуків. Їхніх онуків. Так зараз відбувається з будь-яким документом про Ілліча!» Теки в друзів, як і будь-які інші їхні речі, були добротно-шкіряними, товстими, хоча в них поки що «жило» лише кілька газет. Останні – про викриття ворога народу та шпигуна Берію.

У ранньому дитинстві Сталін, безперечно, був дорожчим за матір і батька. Він, здавалося, присутній у кожному листочку, кожному подиху вітру. Уже в школі відразу після війни Андрій поступово почав усвідомлювати Сталіна як найвидатнішого полководця, продовжувача справи Леніна, мудру людину, здатну підказати або поправити і вченого, і діяча культури. Для старшокласників Сталін – один із небагатьох геніїв людства, яких рідко народжує Земля. Упевнений Андрій, що завжди пам’ятатиме п’яте березня. День всепланетної скорботи трудового люду й великої радості ворогів людства. Ворогів знедолених та пригноблених.

Андрій разом зі всіма розділяв горе, яке спіткало країну і людей. Але дивувався, чому там, біля пам’ятника, куди він як один із кращих учнів школи ніс у колоні, а потім покладав колючо-пахучий ялиновий вінок, його очі, як і в тата, залишалися сухими, немов люта холоднеча та горе виморозили сльози… Чи радість від подарунка батьків затьмарила спільне горе? Погляд майбутнього геолога мимоволі затримався на лівому зап’ясті. «Побєда» – літери, цифри й стрілки, що відливали золотом, як і в першу мить, коли побачив подарунок, відгукнулися тихою радістю.

Здавалося, на все життя запам’ятає Андрій останні тижні напередодні перших канікул. Гуділа Москва. Знову відкрився Мавзолей. Тепер для двох. Кілька разів Андрій із Льоньком та Геркою крутилися біля Манежу й Олександрівського парку, але не могли здолати кордон міліції, щоб без запрошень пройти до Мавзолею. Та більше, ніж запрошення до усипальниці вождів, студентів-першокурсників геологічного факультету МГУ не тільки хвилювало, а й турбувало та засмучувало, що не встигнуть пошити їм форму.

Наближався день від’їзду. Смуток змінила радість. Примірки залишилися в минулому. У майстерні спорудили пакунок для півпальта та теплої шапки, в ньому «поховали» старі брюки й піджак. Зараз Андрій красувався в щойно зшитій формі, час від часу потираючи вуха, відчував погляди людей, звернені на плечі новенької, годину тому одягненої шинелі із золотистими ґудзиками й погончиками-еполетами з гордою в’яззю літер «МГУ», що виблискували золотом.

Переконаний, що йому пощастить, Андрій наближався до Червоної площі. Нещодавно відчинили Мавзолей для відвідувачів. Тепер на моноліті лабрадору, який відливав синявою, палахкотять вогнем два слова: «Ленін – Сталін». Студент зупинився поблизу Історичного музею. Від Олександрівського саду сутінковим надвечір’ям велетенською анакондою зміїлася морозна черга на Червону площу. Кілька разів міліціонер, майже ровесник Андрія, поглядав на хлопця без квитка.

– Що в руках? – несподівано запитав молоденький вартовий порядку.

– Півпальто, – із незвичною гордістю відповів Андрій. – Є ще брюки. Піджак, шапка.

– Прямо з ательє? – не запитував, а стверджував служивий і, помітивши радісний блиск очей студента, додав зовсім по-домашньому: – У мене братка вдруге маявся тогоріч. Теж хотів на геологічний. Форма тобі личить. Дівки штабелями возлягатимуть…

– Так уже і штабелями, – зніяковів Андрій.

– А кашкетик зніми. Мороз добрячий…

– Мороз чималий, але його можна і шапкою відігнати, – студент відчув, як губи мимоволі розтягує посмішка-прохання. Рука тикнула в пакунок. – Шапка тут, а запрошення гуляє… Канікули ж – за рогом… Рідні та близькі, однокласники й друзі зажадають розповіді про відвідини Мавзолею. Саме – зажадають! Мовляв, без цього не приїжджай…