Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

– Зізнайся, Філософе, з нашими доцентами і професурою не занудьгуєш, – начальник табору продовжував уголос свої думки зовсім не командирським тоном. – Континент підібрався що треба. Пам’ятаєш, навесні ледь не півзони лежало, обкурившись планом. Кращі дослідники збилися з ніг, а вчора, забув тобі сказати, розгадали хитрість. У фабричні банки закатали наркотики… Циркачі. Перевершили Кіо. Посушив голову. Із кросвордами простіше. А ти з ними – в ліберали. Завтра ж дам команду посилити перевірку посилок. Усі консерви розкривати: домашні і заводські. Затівають щось асистенти Профа.

– Тепер зрозуміло що! Втечу! – подав голос майор.

– Помиляєшся, Філософе! Крупно помиляєшся! – задоволено загудів Кроксворд. – Одне знаю, щось майструють. Дарунок мені готують. Як-не-як сорок п’ять стукне. Стукачі тільки посміхаються, мовляв, знаємо, що організують наукові наші вівці, але стукати не хочуть, оскільки ця інформація справи не стосується. Незабаром, мовляв, самі довідаєтеся. Кажуть, що ювілей відзначать за наукою, не те що НДІ – Академія ахне. Ось так-то, Філософе. А що замислили академіки-доценти – недотямкаю…

Зазвичай начальник табору рано чи пізно довідувався про все. Цього ж року до останньої секунди не здогадувався про подарунок, хоча про нього знав майже весь табір. У день народження підполковник зайшов до кабінету. На службовому столі в зачиненому на ключ приміщенні лежав пакунок. Розгорнув.

Червона шкіряна тека з адресою не здивувала. Добротна тека, багата – таку рідко міністри отримують. Милувала око скринька з губки дуба. Господар зони зойкнув, відкривши кришку. На позір красень-пістолет не різнився від заводського: звична важкість і воронованість металу, ті ж форми, але в заокругленнях, оздобленні, поліруванні відчувалася закінченість, яка досягається лише при ручній роботі, а щоки рукоятки заворожували найтоншою інкрустацією по червоному дереву; як і належить, до зброї – кобура, на місці шомполок і дві обойми з «маслятами» [26] Патрони (ред.). – одна запасна. Рука загнала обойму в рукоятку. Почулося клацання. Підполковник на ходу зняв запобіжник, пересмикнув кожух ствола, відчинив вікно, прицілився у ворону на дереві й натиснув на спуск. Гримнув постріл – розметавши крила, ворона гепнулася на землю.

Двері кабінету навстіж розчинилися – увірвався черговий.

– Що трапилося, товпідполковнику?

– Порядок. Порядок. – Кроксворд зачинив вікно. – Можеш іти…

Начальник табору розумівся на зброї. Знав: не складно умільцеві виготовити пістолет. Пальці самі собою розібрали зброю. Важче за все в табірних умовах зробити нарізку ствола та знайти справжню бойову пружину. Підполковник зазирнув на просвіт і, кілька разів цмокнувши язиком, захоплено промовив: «Во-о, професура! Ну й континент! Циркачі!..»

Але зараз про подарунок підполковник не знав – сюрприз ще майстрували. Точніше, все було готове, відполіроване, пригнане. Не вистачало однієї дрібнички – гарної бойової пружини; штаб ювілею також не міг дійти одностайної думки: робити іменний напис чи ні, а якщо робити, то гравіювати прямо на стволі чи інкрустувати по дереву накладок… Сперечалися зеки і про те, чи закладати начальника? чи не повідомляти у вищі органи про подарунок…

Підполковник демонстративно обтрусив із кашкета воду, вдивлявся в поворот дороги з боку табору, звідки долинав голос двигунів.

– Гарна годинонька, Філософе, але пора й честь знати. Арбайт. Чуєш, нові співробітники і техніка на підході. Ти ж подумай на дозвіллі гарненько про все. Та й чого дурницями маятися? Задарма сюди не потрапляють. Ворог – він і є ворог. І намагається вдарити завжди в найболючіше місце. Якомога сильніше. Не до вподоби ворогові нова дорога в царство соціалізму. О-ох, не по нутру. Їхні гнилі тельбухи всіма кишками своїми відчуваю. Ми перші торуємо. Для всіх прорубуємо шлях у світле майбутнє крізь тайгові хащі – тут уже інколи й ковзнеш пилкою або сокирою по-живому, полетять зайві тріски. Не розуміти цього, не бачити може ворог або зовсім сліпий, тому навіть косий на одне око розгледить, що до чого, – начальник табору помовчав і додав: – А те, що дурня клеїв, ти вже, Іване Івановичу, пробач. Сам знаєш, грішний. Люблю пограти слівцем. Або думаєш, якщо ми книг не читаємо, то й зовсім валянок валянком?! М о гєм, Філософе… Хоча малість і для малості, але мог є м і не лише ать-два…

Із-за повороту виповзла колона. Прожектори й машини розташували на рівних відстанях. Застигли густою шеренгою солдати додаткових нарядів. Після команди, наче на штурм, вони рушили в зелені нетрі, виставивши перед собою автомати та гвинтівки.