Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Ну а тепер сам бачиш, Філософе, до яких висот наш кандидат наук дійшов. Який експеримент придумав! Геніальний підрив – кращі вчені слід не візьмуть. Нутром відчуваю, Амба екскримент розробив. Зачепив честь усієї професури. Бугров у захваті від такого досліду. Обіцяв особисто з Барсом долучитися. Про Сержантика – говорити не доводиться. Сержантик із Лютею по-чорному ішачать… Доведеться після екскрименту підвищувати артистів у званні. Особисто відведу в «палац» і відпарю за вищим розрядом. Докторську ди-сертацію всім присвою…

А Тигра?! Згоден, папери нічого не покажуть. Може, з Тигрою що й не так, перегнув хтось палицю. Але такий кого хочеш допече. Ось що утнув у таборі – такого важкого не зустрічав, хоча різних довелося побачити за роки служби. Міцний горішок. Одначе, все одно поламаю. Обіб’ю роги. Наших морозів сталюка не витримує. На те він і Сибір-батечко…

Усе зрозуміло підполковникові. Віднедавна замполіт здавався не підлеглим, не колегою по службі, а нерозумним або хворим дитятком. Тямущий чоловік. Ніколи не бачив його під градусом, а в цьому Богом і людьми проклятому місці, крім чарки, іншої радості не знайдеш. Хто більше, хто менше, але товаришують із пляшкою. З усіх підлеглих і вільнонайманих лише майора та Бугрова записав народ до непитущих.

І вдома, і в кабінеті, коли не зайдеш, – обидва з книгою. Бугров – той більше літературу почитує. Особливо історичну. Вірші годинами напам’ять шпарить. Замполіт же захоплюється політикою: глянеш – на столі і в руках зібрання творів Леніна або Сталіна. Відразу й не зрозумієш, чиє творіння, адже обкладинки однакові – кольору спілої вишні.

Кроксворд облизав губи, ковтнув слину. З ягід найбільше полюбляв вишні. Ця любов залишилася з давніх часів дитинства, коли, не задумуючись, долав паркан і забирався до чужого саду. Ласував солодкувато-кислою м’якоттю, майже не прожовуючи. Лише випльовував кісточки. Ковтав доти, доки губи не почне кривити оскома, а щелепи зводити судома. Часто з ватагою відвідував чужі садки. Та одного разу натрапив на господарів. Добряче познайомився з кропивою. Батько додав: почастував ременем – майже місяць бешкетник спав на животі.

Начальник табору раптом зіскочив із вивертня, наче знову відчув вагу батьківського паска, пройшов до куща й повернувся, непомітно почухуючи колись побите місце. Після того випадку не наїдався донесхочу вишень. Ходив упроголодь, напівроздягнутий, аж поки за декретом не нарізали біднякам землю. Усе життя руки батька і діда тужили за землею. О-ось вона, нарешті, бажана, довгоочікувана, жирно лисніє під плугом. Щоправда, батькові не довелося досхочу попрацювати на своєму наділі: спочатку замість плуга тримав у руках гвинтівку, хлопчаком ще був – тягнуло до зброї, та й розумів: наділену земельку захищати мусить. Після громадянської – добивав банди, а там уже закружляло, повело – так і залишився в армії. Як бідняка рекомендували в органи, щоб очищував землю від усілякої нечисті й сволоти… Син теж пішов стежкою батька.

– Вірою і правдою служи, внуку, – наставляв дід. – Пам’ятай, біла і голуба кров наше коріння завше гнула. Тепер прийшов наш час… Так що дави контру. В серці жалю не май…

На міцну вісь спиралося переконання начальника табору. Не розумів замполіта: чого мучитися дурницями. Ви-йшов із низів. Дід кріпосний – перевіряв. За революцію кров проливав. Слідчим працював. Політично підкований.

Інколи підполковник діставав із шафи том із зібрання вождів, що припадав пилом у кабінеті, і на манір замполіта перегортав сторінки, вдивляючись у чорні літерки, які по-солдатськи, ідеальним строєм застигли на плацу перед високим керівництвом. Окремо всі слова зрозумілі, але зібрані разом у речення вони набували іншого значення, видавалися китайською грамотою.

Охочий підполковник до розгадування загадок. Не пропускав кросворди ні в журналах, ні в газетах; за багато років так набив руку, що лузав їх, як смажені кедрові горішки. Щоправда, до Сивого далеко: той відповідав на будь-яке запитання, граючись. Не замислюючись. Миттєво. Ніби не кросворд перед ним, а таблиця множення.

Через свою пристрасть підполковник купував енциклопедії, тлумачні словники та іншу довідкову літературу. З останньої відпустки привіз Брокгауза й Ефрона. Майже сотню томів тягнув через усю країну. Від самої Москви.

Але найбільше пишався тим, що нещодавно сам створив диво; і не лише створив, але й побачив свого первістка на передостанній сторінці журналу. Майже два роки змарнував, доки не підігнав літеру до літери. Тепер усі в селі і в таборі до останнього зека знають: громадянина начальника голіруч не візьмеш. Що більше минало днів, то більше зеків і вільнонайманих вітало підполковника з публікацією, то сильніше його переповнювала гордість. Навіть не підозрював, як приємно знати, що тисячі, а можливо, й мільйони людей намагаються розгадати тобою створену таємницю.