Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Увесь вечір і майже всю ніч у робочій зоні гриміли постріли. По деревах метушилися голубуваті леза від прожекторів. Сліпили й доріжки від автомобільних фар.

До ранку, здавалося, оглянули та обстріляли кожне дерево, кожен кущ – нікого. І довкола робочої зони пошукові групи без успіху прочісували місцевість; поводирі собак, проклинаючи небо й землю, падали з ніг; вівчарки, винувато скавчали, дивилися на господарів, не розуміючи, що від них вимагають. За контрольними просіками сторонніх запахів собаки не чули. Лише в оточеному просторі, в робочій зоні, стільки слідів, що і в посуху нічого не розбереш; наслідили ті, кого господарі водять у колоні, хто не пристосований жити самотньо, у кого немає залізних палок, що гавкають і плюються гримучим вогнем…

початку нова будівля МГУ на Ленінських горах не мала кінотеатру та кіосків. За будь-яким дріб’язком їздили до Москви. Пронеслися чутки, що на Арбаті «викинули» китайські авторучки із золотим пером – мрію кожного студента. На лекціях від незвички Андрій надавив мозолі на пальцях. Самописки, які поставляв братній Китай, здавалося, самі працювали. МГУшник збіднів на півсотні карбованців, але йшов щасливий, бо тримав коштовність у руці. Після магазину «Авторучка» завітав до книжкового, потім штовхнув наступні двері й здивовано озирнувся…

У порожньому залі блукало кілька постатей. За прилавком-вітриною – продавчиня, як сказав би Герка, у великому порядку діваха. Упевнений Андрій: друг зміг би познайомитися. Під склом тьмяно блищало срібло, платина, жовтіли вироби із золота, переливалися веселкою самоцвіти. Студент зрозумів, що потрапив до одного з ювелірних магазинів. Про них лише читав у книгах та бачив у кіно. Золото й срібло залишили байдужим, а від самоцвітів у грудях потепліло. Розмріявся: почне працювати – й обдарує людей красою, яка зачаровує. Погляд ковзнув по персню з прозорим, схожим на велику краплю роси каменем. Скло склом – лише грановане. Андрій зробив крок до дверей, але здивовано завмер: 50 000 крб. – тушшю вивела на ціннику чиясь рука.

– Дівчино! Агов, дівчино! Помилка тут, – зрадів майбутній геолог, що є причина заговорити із симпатичною господинею прилавка.

– Помилка?! – стурбовано повторила дівчина і квапливо рушила до вітрини. – Де помилка?

– Та ось же! У ціні! – Студент посміхнувся, тицьнув пальцем у скло. – Замість 500 крб. 00 коп. – 50 000.

Дівчина мигцем зиркнула на перстень, із цікавістю подивилася на відвідувача в ковбойці у клітинку. Досвідчене око відразу зафіксувало: провінція, та й бритви хлопчина ще не звідав.

– П’ятсот! Розумієте, потрібно п’ятсот, – наполегливо стверджував Андрій, дивуючись нетямущості дівчини та не помічаючи її поблажливого погляду.

– Усе правильно, юначе.

– Як правильно?! – Хлопець переводив розгублений погляд із персня на продавчиню. – Сам люблю пожартувати…

– Хто жартує? – стримуючи роздратування й посмішку, відповіла дівчина. – У ювелірторзі ми працюємо, а жартують у парку культури та відпочинку.

Андрій зніяковів, як людина, що бовкнула зайве. Тепер уважніше подивився на дівчину, намагаючись у погляді або у виразі обличчя уловити смішинку; але її обличчя різко ставало холодним, неприступним, старшим, а незабаром затверділо й нагадувало неживе, мармурове погруддя в парку.

– І за 50 000 хтось купить? – Юнак відчув упевненість.

– Куплять, шановний! – Розгубленість, а потім наївна наполегливість провінціала розважала дівчину, від чого замороженість поступово танула. – Звичайно, куплять. Для чого ж воно тут?

– «Побєда» – й та коштує шістнадцять тисяч. Так це ж машина! Сусід по будинку придбав: і картоплю привезе, і капусту, і за живокостом для поросяти з’їздить на луки. І шістнадцять тисяч – ого-го які гроші, але й машина – велика підмога у дворі. А це, – Андрій тицьнув пальцем у бік прикраси (і в жесті, і в погляді хлопця – неприхована зневага). – Дурощі все це! Тьху! Шматок скла – хоч і в сріблі… Наша людина не купуватиме. Хіба що буржуй. Іноземець який…

– По-перше, шановний добродію, оправа не срібна – платинова. Відчуваєте різницю? – голос дівчини звучав поблажливо-повчально, багатозначно-лінькувато. – По-друге, можете не сумніватися – куплять. Можуть і буржуї. І по-третє – імовірніше – наші куплять. Радянські люди куплять…

– Ні-і, не куплять! Хто-хто, а наші не куплять! – без тіні сумніву відрізав студент, круто розвернувся і кинув на ходу, прямуючи до виходу: – До побачення.