Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Удома, в рідному містечку відразу після війни зустрічалися заможні, ті, що і ситніше їли, і носили на пальцях багаті золоті прикраси; бачив у жінок персні та сережки з камінням, але щоб хто-небудь начепив на себе 50 000, тобто три «Побєди» – про таке навіть не чув. Та й де такі гроші заробити?!

Повернувшись до гуртожитку, Андрій насамперед розшукав Льонька з Геркою і розповів про «буржуйський» магазин; переповів і розмову з продавчинею, додавши, що діваха – у великому порядку.

– Дивак – Три Вуха! Про що говорити! Звичайно ж, куплять! – дружно заперечили друзі. – Раз є в магазині – куплять.

У поглядах хлопців Андрій спіймав щось подібне до погляду красуні за прилавком, та й усмішки, як і тон, схожі, немов хлопці були присутні при розмові, а зараз передражнюють самовпевнене дівчисько.

– Не може такого бути! – без найменшого сумніву випалив студент.

– Може, Андрюхо. У житті все можливо. А з торговим товаришем у спідниці розберемося, якщо в порядку, – пообіцяв Герка.

Кілька тижнів поспіль, буваючи в центрі Москви, Андрій хоч і тратив час, але обов’язково відвідував «буржуйський магазин» і прямував до знайомого прилавка. Перстень із чотирма нулями красувався на темному оксамиті. Поблажливо посміхаючись, Андрій із виглядом переможця говорив: «До побачення» і без поспіху поважно йшов, думаючи про себе: «Хіба що телепень або з племені тумбо-юмбо начепить у ніздрі 50 000 карбованців! За такі гроші поміж білого дня приб’ють».

Втомилися осінні дощі. Облетіло листя з дерев. Друзі прокрокували, як колись мріяли на кордоні в Макара, з парадом по Червоній площі, бачили Хрущова, Молотова, Маленкова, Кагановича, Ворошилова та інших керівників країни. Незабаром і перший сніжок зарипів під ногами – перстень залишався на місці. Усі продавці ювелірторгу знали кумедного відвідувача, який раз на тиждень навідувався, мов ревізор, до магазину, і, здавалося, що ось-ось півнем переможно прокукурікає біля прилавка, піде, сяючи обличчям, немов сам заволодів рідкісною коштовністю.

Перстень з прилавка зник узимку. Кілька разів, опановуючи себе, Андрій потряс головою, потупцював перед знайомою вітриною, потім обійшов магазин, пильно вдивляючись у товар, знову зупинився там, де минулого тижня покоївся перстень ціною в п’ятизначне число, відкашлявся і боязко запитав:

– Тут… Ось тут ще минулого тижня лежав перстень за 50 000, – хлопець знову покашляв і продовжував нечітко: – Перстень тут лежав…

– Ви що, шановний, хочете придбати?! На жаль, запізнилися. Позавчора продали, – насолоджуючись ніяковінням провінціала, продавчиня зробила паузу, потім додала ввічливо, із співчуттям: – Новий рік гряде. Люди радість один одному дарують. Та ви не переживайте. Кажуть, днями ще партію підкинуть. Можливо, і підберете щось пристойне… Заходьте. Завжди раді вам…

– Радість дарували, – не звертаючи уваги на знущання словами й тоном, повторив студент, втягнув по-пташиному голову в плечі, не сказав звичного «до побачення» й поплентався до дверей.

Довго Андрій блукав Москвою, вдивлявся в обличчя людей, розглядав одяг, пальці й вуха жінок, задумливо проводжав поглядом квапливі машини, згадував своє містечко. До гуртожитку повернувся пізно. Крадькома спробував пробратися до себе в кімнату, але Герка й Льонько, почувши скрип дверей, вийшли назустріч.

– Загуляв парубійко, загуляв! – почав Герка і тут же замовк. – Що скоїлося? Хто образив?

– Коїлося-кололося, – огризнувся Андрій.

– Ну-у псих! – Герка здивовано переглянувся з Льоньком. Такого Андрія ніхто не знав.

– Гаразд, залиш, Геро. Бачиш, замерз парубок. – Льонько підштовхнув Андрія до дверей. – Пішли чаєм посмакуємо. І домашню ковбасенцію тато сьогодні привіз. Герка тобі залишив.

Студент неохоче жував ковбасу, пив чай, але дивні, невідомі думки роїлися в голові. Уперше порівняв своє «вбрання» з одягом хлопців; порівняв черевики і костюм, светр і півпальто; пригадав квартири деяких шкільних товаришів; спробував уявити пачку грошей у 50 000 карбованців.

– Як же так? Як же так?! – повторив Андрій.

– Ти про що, Андрюхо – Три Вуха? – Герка труснув товариша за плече.

– Люди хліба ще не наїлися, – не звертаючи уваги на хлопців, самому собі твердив Андрій. – Це тут, у МГУ, в їдальні хліб безкоштовний. У нас же донині вдосвіта в магазині чергу за хлібцем займають…

Андрій не чув останніх слів хлопців, пішов. Сесія. Наближалися канікули. У роздумах плинув час. Усе частіше згадував минулий рік. Початок березня. Здалося неймовірним повідомлення про хворобу Вождя. Хіба може нормальна людина уявити, що ВІН занедужає? Тим паче – тяжко захворіє? Страх і біль. У поглядах учнів – сльози й надія. На обличчях педагогів – розгубленість. Навіть залізна директриса з цілорічною циганською засмагою чорніша за тінь сновигала пригнічено коридорами школи. Погляд звично непроникний, але очі – блискучі й порожні. Очі спрямовані в безвихідно-безжальну далечінь.