Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

– Звідки сам?

– З України.

– У мене мати – хохлушка.

– І що? Повинен брехати чи зізнаватися, що дав маху, як останній лопух. Не обберуся сорому, якщо ще й скажу, що надибав на земляка-охоронця, але не знайшов із ним спільної мови.

– Майже родичі, – страж порядку радісно посміхнувся, оглядівся довкола й додав: – Гаразд. Проходь, браток-землячок. Тільки швидше…

– Дякую! Оце подаруночок! – повторив Андрій, переступив невидиму заборонену межу, на ходу натягнув шапку з пов’язаними назад «вухами».

– Як у Господаря, – посміхнувся вартовий порядку. – Він любив так носити…

– Що за господар? – Андрій здивовано дивився на охоронця.

– Як хто?! Наш Йосип Віссаріонович, – у голосі земляка – гордість.

Андрій помахав рукою, заскочив у приміщення Історичного музею, де щасливчики здавали ручну поклажу в камеру зберігання, і влився в чергу, яка поволі просувалася до головної площі країни. Сильніше простуджено поскрипував сніг під ногами. Морозило. З кожним кроком ближче до Мавзолею. Усе тихіше гомонів живий, нескінченний струмок. Так було завжди, зрозуміло чому. Дивувало інше: що змушує людей годинами вистоювати у виснажливу спеку й лютий холод, щоб спуститися на кілька хвилин в освітлену рубіново-кривавим світлом гробницю. Впевнено відповісти на це не міг ні сьогоднішній студент, ні Андрій, ні майбутній геолог, ні тисячі відвідувачів Мавзолею.

Не міг цього збагнути, стоячи в черзі, і майор Іванов. Щоразу відвідуючи столицю, приходив, як пояснював собі й колегам-службовцям, до Леніна, щоб відчути себе впевненішим, спокійнішим. Приходив не дивитися на забальзамоване тіло, а порадитися з нагальних наболілих питань, відповіді на які не знав сам і не знаходив у книжках та промовах нових вождів.

Перед очима майора вдруге промайнула постать студента в формі МГУ. Зараз він стояв майже поруч, чимось бентежачи пам’ять. Іванов був упевнений: цього невисокого хлопчину бачить уперше, але… Не розумів, чиї риси обличчя нагадує профіль незнайомця? А головне – сірі, чисті, мов джерельна вода, очі. Очі без хитрощів, але з прихованою тугою. «Станьте парами. Станьте парами», – порушила тишу й роздуми замполіта табору тиха команда. Руки двох у черзі торкнулися один одного. Андрій зустрівся з уважним поглядом, як йому здалося, міліціонера, який стурбовано про щось замислився.

– Підемо разом, – ледь чутно прошепотів незнайомець.

Короткими ривками наближалася черга до усипальні вождів. Кілька кроків – зупинка. Обличчя людей суворішали, відсторонюючись від суєтного світу. Останній поворот. Зупинка.

Замполіт табору мимоволі згадував свої поїздки до Москви. У неймовірно довжелезних чергах, починаючи від Манежу, завжди вистоював народ, щоб потрапити до Мавзолею і подивитися на того, кого не пощастило бачити у житті. А сьогодні на лабрадорі полум’яніють букви над входом: ЛЕНІН – СТАЛІН. Мороз, але всі зняли шапки.

Нарешті обидва вартових із рушницями перед входом, які застигли, подібно до статуї, залишилися поза спинами. Поворот ліворуч, потім праворуч. Ніхто не порушував тиші, лише час від часу – звичний шепіт: «…обережно – східці… обережно – східці». Східці – й знову поворот праворуч.

Андрій здригнувся. Сповільнив ходу. За останнім поворотом у червонуватому, як у фотолабораторії, напівмороку на невеликому підвищенні – два саркофаги під прозорим склом. Немов боячись розбудити тих, хто спить вічним сном, студент, як і всі довкола, затамував подих та уп’явся поглядом у знайомі з портретів та кінохроніки обличчя. Потік людей рухався без зупинок, але кожен прагнув уповільнити крок, щоб довше затриматися біля саркофагів. Зблизька Ленін та Сталін здавалися дещо іншими… Останні секунди. Живий потік повертав праворуч, а шиї відвідувачів, витягуючись, поверталися все більше ліворуч, немов люди намагалися краще розгледіти Вождів.

В око впали великі віспинки на обличчі й нешироко-непримітне чоло Сталіна, особливо в порівнянні з ленінським; іншим виявився і колір волосся на скронях та голові: не темне – рудувате; з рудизною і знайомі прокурені вуса; й кисті рук, спочиваючи на грудях, теж поросли волоссям.

– Обережно – східці, – оглушив невидимо-несподіваний шепіт із темних кутків. – Проходьте швидше… Обережно, східці… Швидше… Швидше…

Замполіт збився з кроку. Збентежено зиркнув на студента, ніби той міг підслухати його думки… Дотепер майор пам’ятав день, коли вперше, вийшовши з Мавзолею, перебував поміж натовпу чоловіків, більшість із яких пройшли фронт, бачили смерть, але тут у багатьох волого поблискували очі, а в горлі застряг тугий клубок – не видихнути. Зазвичай замполіт чуткам не довіряв, але, стоячи із суворими чоловіками, знав: не лише день смерті, але й день похорону вождя не минув без жертв. Так сумують при великій любові. Жертва й любов не в’язалися з рядками листа нині далекого 1924 року. «…стає нетерпимим на посаді генсека…» – прошепотів майор ленінські слова, які так і не з’явилися в зібранні творів, що стояли в шафі кабінету. У таборі…