Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

А головне – Курейка. «Курейка, Курейка», – котилася по правому борту пароплава стурбована, невидимо-нетерпляча людська хвиля. Неосяжні води несли корабель за течією легко, без напруги, поспішали до просторів холодного океану, осяяні палахкотінням небесного різноцвіття і зливою, що омиває все живе й неживе навколо. Пасажирів, як і мене, більше цікавило нез’ясоване ЩОСЬ. Воно жило поміж нас, переходило від однієї групки до іншої, передавалося словом і жестом, обростало плоттю і кольором, скачувалося з бортів і з корми в захололу гладінь велично-втихомиреного Єнісею.

Ще один поворот. Затихали розмови. Здавалося, відступала кудись у небуття краса різнобарвної симфонії. Разом з усіма вдивлявся в берег, що наближався, прагнучи першим побачити ще небачене більшістю людства творіння рук нікому невідомого майстра. Природи. Розчароване зітхання і надія на наступний поворот. Витягнувши шию, нетерпляче застиг навшпиньки, на одній нозі, схожий на породисту лягаву собаку, що відчула дичину й готова подати радісний голос: бажана здобич – поряд! Прокинувся від упевненого самовдоволеного голосу:

– Та не хвилюйтеся, юначе! Зупиняться. – Чоловік, схожий на бульдога, у пенсне, тенісці і спортивних брюках, ліниво спираючись спиною на борт, не дивився, як інші пасажири, на берег. – Хто дозволить пройти повз Курейку?! Рознесуть посудину. На реї підіймуть команду на чолі з капітаном. Милуйтеся поки що чудовим краєвидом. Північ за суворість платить людині данину красою!

– І багатством надр, – не знаючи чому, огризнувся я.

Зелень тайги обірвалася раптово. Погляд прикипів до уривистого берега. На високому постаменті – з газетою в руках величава фігура з білого мармуру. Знайома постать у чоботях. До болю рідні риси обличчя. Стримана усмішка з-під вусів і очі з ледь помітним примруженням приховували доброту. За статуєю над звичайною сільською хатою – неосяжно-прозорий фантастичний куб. Як і більшість пасажирів, я застиг у трансі. Отямився під час швартування нашої посудини й попрямував із нетерплячим натовпом чи то до величезного дивовижного творіння гігантів-прибульців із предалекого Космосу, чи то до створеного духами Півночі земного корабля тундри – вигнала його негода з рідної стихії, і застиг він у вічній мерзлоті на вічні часи.

– У футбол поганяємо? – шепіт чоловіка в пенсне рознісся громовим гуркотом.

Зашипів, затюкав натовп на порушника тиші, відтісняючи в задні лави. Велетенський, точніше, величавий світлий куб із колонами – Пантеон Вождя зовні, але ще більшим неміряним здавався порівняно з дерев’яним будиночком, де проживав революціонер під час заслання 1914 року. З німим захопленням і трепетом пасажири пароплава роздивлялися стареньку хату, потемнілу від часу й негоди. Певно, жандарми не на жарт боялися несамовитого кавказця, якщо перевели з Костіно сюди. В Курейку. Скільки втеч зробив Сталін!!! Але звідси, з Туруханського краю, бігти нікуди. Майбутній Вождь страждав тут до 1916 року.

Нещадний час. Розглядаючи подвір’я, де ступала Його нога, був упевнений: варто додати зусилля й уваги – обов’язково знайдуться сліди минулого. Сліди, не підвладні часу. Трапляються ж іноді дива. Хто міг подумати, що через мільйони років із Юрських відкладень археологи витягнуть не лише кістки гігантських динозаврів, але й поклади яєць і відбитки слідів ящера-гіганта?! Але безжаліснішими від часу виявилися дурощі людські. Навіщо? хто додумався викласти подвір’я дубовим паркетом? Багато екскурсантів знизували плечима. Чому вже за наших часів скоєно злочин стосовно одного з найвидатніших людей усіх часів і народів: злочин через злобу чи недоумство?

Упіймав себе на тому, що головне все ж таки – пам’ять серця. Ніколи не думав, що воно може щеміти від гордості за непохитність людини, яка пройшла заслання й остроги, борючись за щастя знедолених світу, а не за особистий добробут. Хай тут зупиниться час між теперішнім і майбутнім! Перехопило подих за опосередковану причетність до того великого, що витало тут, у маленькій селянській хатинці; за те, що народилося в стінах дерев’яної світлички; серце стиснула радість від усвідомлення, що нащадків радуватимуть стародавня хатинка, яка зберігається від негоди й часу під прозорим Пантеоном, і біломармурова статуя. Облиті Північним Сяйвом, вони палахкотіли палітрою барв усіх кольорів і відтінків! Тяжко лише від усвідомлення, що не вдасться нікому й ніколи повернути до життя того, хто Сам, застигнувши в мармурі, зосереджено читає мармурову газету. Одне втішає і додає сил: світлі Його діяння та помисли залишаться жити в пам’яті людства. Вони переживуть пам’ятники з білосніжного мармуру, бронзи й навіть золота. Діяння Вождя грізні для ворогів трудового люду, але для знедолених світліші, чистіші й міцніші за творіння вогнедишного Плутона, що обдарував землян красою і міццю каменя з металом.