Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Дві години, відведені на екскурсію, пролетіли швидкокрилим птахом. Повертаючись до берега, озирнувся, щоб назавжди відобразити в пам’яті творіння людського розуму й рук. Хтозна, чи вдасться ще відвідати святе місце для людей праці – Святоград? У теплу пору року підніжжя пам’ятника утопає в живих квітах, а в свята місцевий та приїжджий люд, як риба на нерестовище, навально поспішає до берега Єнісею. З подібною пошаною і благоговінням істинні віряни ходили на молитву до храму Божого.

– Тільки умілі, але головне – руки й серця, що люблять, могли звести подібне диво в забутому Богом і дідьком місці, – пошепки промовляли екскурсанти, прямуючи до пароплава.

Усе ще залишаючись у полоні мрій і спогадів, не можу відмовитися від того, що останнім запам’ятав на Єнісеї, хоча там, під Пантеоном, неземна краса відступила та здавалася чимось несуттєвим. Другорядним. Роками, часто не розрізняючи дійсність і сон, милуюся в напівдрімоті Північним Сяйвом довгого невмирущого дня, переливом барв і відтінків, що грає з куполом неба, затьмарюючи красу веселки: склепіння неба палахкотіло блакиттю й аквамарином, аметистом і рубіном, бірюзою; літньо-малахітову густу і весняно-смарагдову ніжну зелень змінювали малиновий дзвін і бурштинове сонячне різнобарв’я; вогненно-небесну пожежу часом заливала морська хвиля, повертаючи високій безодні неба первозданний колір, але тут же синь піднебесся і прибою змішувалися, народжуючи іскристий сапфіровий розсип бризок незліченних півтонів і відтінків. Раптом низький бузковий тягар, злетівши, рухнув у безодню Космосу. Прозорий купол наповнився беззвучним багатоцвіттям «блискавок». Здалося, невидимий диригент змахне чарівною паличкою і, тішачи слух землян, поллються звуки барв із піднебесся, затьмарюючи багатство симфонічного оркестру, об’єднаного з музичними інструментами, що будь-коли звучали на Землі.

Прочитавши подаровані аркуші, Андрій на німе запитання друга відповів:

– В опису Північного Сяйва одразу відчуваю перо геолога. Краще від найкращого!

– Намагався, – односкладово відповів Льонько, скромно похнюпившись.

– Розфарбував небо. Геологічну карту уявив під час читання щоденникового запису. Для когось, можливо, й «пересолодив», ускладнив епітетами і переліком мінералів, народжених Північним Сяйвом. Проте, судячи з твого запису, не лише простий смертний, але й генії навряд чи зможуть словом, фарбою, звуком передати чарівливу красу, створену Майстром – Мистецтвознавцем Природи. Спробую накидати етюд за твоїми записами, доки своїми очима не побачу. Уявляю, які відчуття чекають і що додадуть до мого враження!

– Різні відчуття, – Льонько намагався зрозуміти сенс останнього речення Андрія, від несподіванки внутрішньо зіщулився, немов товариш міг підслуховувати розмову з батьком. Сидів якийсь час нерухомо, мимоволі пригадуючи тихо-далекі слова тата, сказані при зустрічі, коли, не витримавши, прочитав йому щоденниковий запис про Курейку: «Ти ж Грициков! Зумієш зробити крок на правильну стежку, точніше, обчисливши, вгадати правильний траверс – видерешся, підкориш Еверест піраміди влади. А там, дивися, й на пупку запануєш. Солодше від влади підмісячний світ не знає нічогісінько. Влада для людей, без сумніву, вагоміша й бажаніша, ніж жовтий диявол».

Порівняння політика з альпіністом видалося Льонькові дуже точним. Лише іноді, перечитуючи запис, він усе частіше аналізував відчуття, народжені Курейкою. Зараз він зрозумів, що загальне захоплення й подив біля Пантеону непомітно перероджувалися в заздрість до слави великих світу цього, у бажання виправдати натяк батька. Візьме штурмом вершину під назвою «Пік Вождя» – можливо, і на його, Грицикова, честь спорудять ще величніший і грандіозніший Пантеон?!

Іванов стояв неподалік виходу з вічного помешкання вождів і дивився вслід студентові МГУ в новенькій формі. Майор ніколи не скаржився на пам’ять, але зараз відчував роздратування. Впевнений: цього хлопця зустрів уперше, але обличчя знайоме. Навіть розмовляв нещодавно з ним. Мимо проходили мовчазні та засмучені відвідувачі мармурової «оселі», а він, як завжди, подумки повертався в часи Революції. До розмови зі «Сталевим Федором».

Здавалося, ця розмова відбулася вчора. У крайньому випадку – минулого тижня. І що більше минало часу, то більше переконувався: будівництво не комунізму, а навіть соціалізму неможливе при нинішньому рівні суспільної свідомості та свідомості сучасної окремої людини. А вожді десятиліттями своє розуміння добра насаджували й продовжують силоміць насаджувати народові, доводячи кращі задуми до абсурду. До крові. Такий ланцюжок збудували і будують керманичі з добросердною метою. Не розуміють, що насильством не перемогти час. Насильство ж породжує заздрощі й злобу, а це врешті-решт пряма дорога до злочину.