Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Згадуючи минуле, Іванов ступив на бруківку Червоної площі, пройшов повз Історичний музей і почав звично блукати центром столиці, розв’язуючи не розв’язувані питання, які завжди ставали ще більш складними після огляду Мавзолею. Нещодавно він знову зустрівся не з портретним усім відомим недосяжним Вождем, а з рябим, побитим віспою обличчям чоловічка, «розпареного» не щедрим жаром, а червоним світлом електролампи.

Майор від однієї думки про Вождя несподівано для себе обережно оглядівся, потім посміхнувся. Завжди пам’ятав про заборонене. Про розписку. Про сувору обіцянку зберігати державну таємницю. За життя Вождя ховав папірець. Чому ж моторошно навіть тепер, коли Сталін майже рік спочиває вічним сном. Цього він також не розуміє.

Чому? За чиїм наказом або примхою його, старлея, раптом терміново на винищувачі відрядили до Грузії? У Цхалтубо. У районному КДБ зустріли доброзичливо. В очах – цікавість, змішана з настороженим подивом. Розпитали про дорогу, самопочуття. Добряче нагодували і, нічого не пояснюючи, ввічливо запросили пройти в шостий павільйон санаторного комплексу.

Коли йшов алеями евкаліптового гаю і навіть переступав поріг павільйону, мандражу не відчував. Відчував, як і служиві, подив. Але в коридорі їхні натяки переросли в підозру. Розумів: іде до якогось цабе. Перед високими дверима жижки затряслися. Та що говорити про ту мить: зараз лише подумав про шостий павільйон – по спині холодок загуляв.

Іванов і тепер не може згадати, як раптом опинився в передпокої сам. Немов у ступорі, обережно не йшов, а нечутно ступав по килиму. Боячись торкнутися крісла, обігнув його боком, як краб; здивували низький столик із простенькою карафою та склянками, трюмо з кушеткою – усе здалося убогим порівняно з меблями кабінету начальника зони, змайстрованими табірними умільцями. Погляд довше затримався на стінах, приблизно на метр оздоблених мармуром, але байдуже ковзнув по секції батарей на дванадцять ребер.

Старлей зрозумів: знаходиться в роздягальні – вона ж кімната відпочинку. Далі за логікою – процедурна. Перевів подих, відчинив двері, зробив крок через поріг. У просторому приміщенні замість ванни – невеличкі басейни. На кушетці сидів непоказний чоловічок у білих підштаниках. На розпареному після басейну обличчі «буяли» віспини впереміш із рудим ластовинням. І руки в ластовинні з рудуватим волоссям. Піднята нога застигла на коліні другої. У пальцях правої руки – велика англійська шпилька. Чоловічок звично-буденно кріпив шпилькою шкарпетки до білих кальсонів. «Охоронець цабе», – вирішив Іванов, розгублено шукаючи поглядом поміж зачинених кількох дверей вхід у потрібне приміщення.

– Доброго здоров’ячка, – голосно й бадьоро почав Іванов, але тут же осікся, забарився, не знаючи, яке звання в непоказного чоловічка. – Куди накажете?

– Тихіше, товаришу старший лейтенанте. Мі спілкуємося дружньо. Не на плацу.

– Пробачте, – не вірячи, що чує знайомий до болю голос, після розгубленої паузи почав Іванов і знову здивовано замовк, вдивляючись у незнайоме обличчя.

– Почувайтеся впевненіше, товаришу Іванов Іване Івановичу.

– Так точно, товаришу Сталін, – випалив Іванов розгуб-лено, але вже переконаний, що перед ним сам Вождь. Живий вождь. – На портретах… На плакатах…

– Що, на фотографіях і на плакатах Вождь молодший і красивіший? – Сталін, примовляючи, засміявся. А погляд пильний, чіпкий. – Оригінал без ретуші розчаровує?

– Усі фотографії проходять ретуш, – миттєво пояснив Іванов, подумки нахвалюючи себе. Він добре пам’ятав і вчасно інтуїтивно згадав слова одного знайомого: мовляв, Сталін лютіє від будь-якого підлабузництва та лизоблюдства. Особливо шаленіє від брехні.

– Це правда, – після короткої паузи погодився Вождь, не зводячи зі старшого лейтенанта жовтувато-пильний погляд.

Іванов глянув на Мавзолей і знову подумки перенісся майже на рік тому. Деякий час Вождь мовчки порався з англійськими шпильками, а гість розглядав ванну кімнату. Досвідчене око швидко визначило: приміщення – приблизно вісім на вісім метрів. Два вікна. По краях – біле та матове скло, а в центрі – зелене. На ньому око відпочивало від люто-ярої зливи вогненного світила. У вікна вмонтовано десять маленьких вентиляторів. Біля кожного – свій вимикач, як у звичайних люстрах. Стіни приблизно по груди людини оздоблені зірчасто-бузковими кахлями, а вище – білі. Звичайні. Іванов нарахував чотири секції батарей. У кожній – п’ятнадцять ребер; а вище по стінах – шість світильників, схожих формою на розкрите віяло, прикрашених обідками на три «поверхи»: блакитними, білими й знову блакитними квітами.