Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

– І вчителька в школі казала про лева, – хлопчик здивовано закліпав очима, блиснув їхньою блакиттю, але слова батька не викликали сумніву. Він не казатиме, чого не знає. Справжній мисливець не палить без потреби з рушниці. – Тату, а сам же ти лева живцем бачив?

– Доводилося одного разу. Коли з господарем до Москви у справах їздили. – Говорячи про господаря, мисливець насупився, згадав минуле, потім буркнув, але вже без колишнього запалу. – Пометикуй: амба і важча, і довша, і гнучкість кошача, а в бійці не тільки ікла, але й кігті, мов у тієї ж кішки. Та вже так повелося. Скільки в житті несправедливості?! До багатого копійка так і липне… Або візьми Придурка з нашого села! Причепилася до хлопчака кличка, наче той реп’ях, – так і залишилася на все життя. А Придурок – чоловік із великим розумом. Із малоліття з книжкою. Кожну копійчину не в землю, не в золото – у книжку вкладав. А його – Придурком… Так що не сумнівайся – сильнішого від амби звіра немає. Могутня і благородна махина. А благородство – воно у звіра і в людини кров’ю перевіряється… Адже так! Розкинь розумом…

Минули роки. Після революції, коли за комсомольською путівкою прийшов служити слідчим, батько знову завів розмову, ніби продовжив ту, давню. Про амбу.

– Дивись, синку, до великої влади йдеш. До влади над людиною. Пам’ятай, чим перевіряється благородство, – уже немолодий мисливець задумливо похитав головою і тихо додав: – Пам’ятай, про що на ХІІІ з’їзді говорили! Тільки гарненько помізкуй, а то відторохтів, наче талалайко. Про таке легковаго не говорять… Лист самого Леніна в народ не пустили. Тільки вам, делегатам, прочитали…

– Так уже і талалайко, – спалахнув син, уперше в житті суперечачи батькові.

– Псує влада людину. Іржею роз’їдає. – Мисливець із гордістю і водночас із тугою дивився на сина. – Велика голова потрібна та серце живе, щоб не затвердіти…

– Так я ж із сволотою, з контрою б’юся. З тими, хто проти народу. А тепер і зовсім у прикордонниках ходжу.

– Так я не про гниль, синку. – Мисливець знову захитав головою. – Усю сволоту, що заважає трудовому люду, дави. Під самий корінь рубай і викорчовуй гниль. Тільки обережно, щоб навідліг не зачепити за живе…

Замполіт здригнувся, провів поглядом підполковника з Алтаєм.

– Шукай, Алтаю! Слід… Слід…

Майор знався на собаках. Нічого не скажеш – гарний пес у начальника. І його Уссур, щоправда, нічим не поступиться Алтаю. Замполіт гладив собаку. Пес у відповідь на ласку лизнув руку господаря і знову чорною статуєю застиг поруч.

– Що ж сидіти, пішли пошукаємо, – майор попрямував уздовж зовнішнього краю просіки, час від часу віддаючи команду вівчарці: – Слід, Уссуре. Слід…

Пес неохоче тикався мордою в мох, принюхувався носом із боку в бік, але сторонніх запахів не відчував – або ніхто із зеків не проходив, або сліди змила мряка. Уссур не знаходив слідів, а господар не знаходив відповіді, чому тікав Джовба. Невже помилився в хлопцеві? Невже затягне болото Профа?

В останні роки майорові не давав спокою Булах. Часто вечорами закривався в кабінеті, просиджував над формулярами цієї неприборканої людини, аналізував сухі й лихі рядки анкети та протоколів із його вчинками і діями вже тут, у таборі. Смілива, заслужена людина. У війну – розвідник. Нагород – грудей не вистачає… А підполковник із першого дня намагався просто зігнути людину, поламати, не розуміючи, що бунт Булаха – не хизування, не звичайне позування, як часто-густо трапляється в таборі, а глибока переконаність у власній правоті. А справжню переконаність, навіть помилкову, не просто змінити. Інколи до світанку засиджувався майор за столом. Тишу кабінету зрідка порушував шерех перегорнутої сторінки; і знову панувала тиша, як біля ліжка хворої людини…

Непокоїла замполіта доля Булаха. Тепер звалився на його голову Макар. Як зважити на терезах правосуддя та примирити букву закону з вчинками, не передбаченими жодними параграфами і циркулярами?! Це було над силу. Порадитися ні з ким. Оголювати перед сторонніми душу такими питаннями не прийнято. Незрозуміла тривога й незадоволеність собою з кожним роком усе більше дратували майора. Після смерті Сталіна та викриття Берії сподівався перейти на нове місце служби, а ще краще «змазати лижі» з табору, але тепер, після втечі, не бачити йому ні Європи, ні нової роботи…

– Слід, Уссуре! Слід! – Майор закінчував обхід робочої зони, але шерсть на зашийку пса жодного разу не здибилася, як і не натягнувся від азарту погоні повідець у руках.