Провівши поглядом колону до повороту дороги, замполіт сів на спиляне дерево. У робочій зоні стояла незвична тиша, яка настає тут лише ввечері після праці. Ніщо не порушувало зеленого одноманіття. Навіть завмерлі на однаковій відстані один від одного солдати охорони в густо-зелених до п’ят плащпалатках майже зливалися в завісі дощу з довколишньою зеленню.
Із Профом і Маестро – усе зрозуміло. Знав, що спонукало до втечі Булаха. Вирветься на свободу і прямісінько в Міні-стерство геології. Затим, якщо не заарештують, – на прийом у ЦК партії. І говорити буде насамперед не про себе, не про свою безневинність, а про алмази, про вражаючу схожість Сибірської платформи з Південно-Африканською, де алмазів більше, ніж піску в пустелі. Людина впевнена у своїй правоті. Впевненість додає сили, штовхає на найнепередбачуваніші вчинки.
Але Джовба… Цей не по літах задумливий і серйозний юнак вразив із першого дня. І сліпий помітить тугу, що плескала з очей. За весь час жодного порушення, жодного зауваження. Його б воля, через рік звільняв би таких. Але під час амністії не зміг навіть зменшити термін: стаття не та. Затим бійка. Карцер. Втеча… Втеча для хлопця – петля. Піймають. Через рік, два або три – все одно схоплять і руки за спину заломлять. Не все ж життя вовком-самітником по тайзі вештатися? Здичавіє. Одне залишається: на злодійську стежку виходити. Не вірив, що так буде. А якщо блатні вже затягнули хлопця у свою кодлу?! Після повернення Профа не раз бачили їх разом.
Підлеглим й оточенню здавалося, що високий, завжди підтягнутий і акуратний сивий замполіт цілком задоволений життям, але ніхто не підозрював, як останнє десятиліття обтяжувала та гнітила служба; з кожним роком він усе більше ненавидів зібраний разом людський накип, який ковзає поверхнею життя та смердить. Перші роки роботи слідчим, найнебезпечніші завдання згадував, як відпочинок. Але дисципліна та обов’язок – понад усе. Він ніколи не ремствував, добре розуміючи: доки є бруд – потрібні і двірники. Але коли стикалася холодна буква закону з живим життям, як у випадку з Макаром, Булахом або Сивим, біль озивався в грудях…
– А-ам-мба-а, – ніби вслухаючись у звучання слова, протягнув майор і посміхнувся.
Замполіт не терпів, коли зеків називали на прізвисько. Воно, влучно висвічуючи і схоплюючи головну суть характеру людини, все ж однобічне, плоске, а часто-густо й легковажне. А от Джовбу після бойовища майор непомітно почав називати, як і всі, Амбою, вкладаючи в це слово зовсім інший, не злодійський зміст; воно здавалося йому вагомим і красивим, як самородок або кристал, нагадувало дитинство й уссурійську тайгу, де провів із батьком не одну ніч біля багаття. Частенько ходив і по слідах амби…
Великі, глибокі сліди амби, заворожуючи й ваблячи, водили по падинах і сопках, але лише одного разу поталанило розгледіти звіра. Після ситого обіду неподалік роздертого ізюбра тигр відпочивав під старим вивертнем. Батько приклав палець до губ. За оголеним кущем на снігу виднівся смугастий бік. Підійшли тихо, але здоровило-тигр ворухнувся, підвівся, труснув, ніби розмальованою художником, головою, здригнувся рудо-чорною шубою і раптом завмер у всій своїй звіриній красі, могутності та величі.
Деякий час люди й амба стояли нерухомо, затим звір ліниво рикнув, язик запалив пащу вогненним полум’ям, агатовою жовтизною блиснуло око, здригнулися вуса й, опустившись, майже з’єдналися з білими ледве загнутими іклами, промайнув кінчик хвоста – хлопчина мимоволі пригнувся, замружився, а коли знову подивився в бік вивертня – ні смугастого боку, ні голови, ні хвоста, ніби примарилося. Усе, як уві сні.
– Могутній звірюка! Під три центнери потягне, – у самісіньке вухо зашепотів батько і, хитнувши головою, тихо заковзав на лижах назад по своєму ж сліду. Лише коли відійшли подалі, продовжив голосніше: – Ніколи в житті не бачив такої сили. Сильний, але благородний звір. Це тобі не вовчисько, не лисиця й не рись – даремно капостить не стане, зайвої крові не проллє. За це і люблю амбу. Поміркуй, що могла б накоїти така махина?! Не лев – цар звірів, синку. О-ось він, справжній звіриний цар суходолу…
– Як не лев? – перебив хлопчина батька. – І в казках… І в «Ниві»…
– Не знаю, як вийшло, що в книжках царем льовчика записали, – губився в здогадках мисливець. Після невеликих роздумів додав упевнено: – Льовчик дрібніший навіть від індуського тигра, а нашому, уссурійському, і поготів не рівня. Мабуть, той, хто таке писав, амбу нашу і в очі не бачив, а потім пішло-поїхало мандрувати з книжки в книжку: звіриний цар, мовляв, лев.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу