Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Бугров подивився на зігнутий палець, що, підкоряючись думкам господаря, вже натискав на неіснуючу гашетку кулемета. Рука мимоволі потягнулася до автомата, немов готувалася відбити напад ворогів. Тихо в передосінній щедрій тайзі. Не чути ненажерливих і нещадних у голодній люті хмар комарів та мошкари – споконвічних ворогів будь-якої живності тайги. Зникла до наступного року крилата лють. Спокійно час від часу сопіли втомлені за день собаки. Міцний звіриний сон, але при найменшій небезпеці вони готові підхопитися й ринути в ікластому оскалі на все живе, яке наблизиться до стоянки господарів.

Довго вірив Бугров, що служить правому ділу. Тому з легким серцем і ліг би за спарений кулемет проти беззубо-злобно-сірого збіговиська кримінальників та враженят. Але за час погоні, коли споглядав залишені Булахом багаттячка від шліхів, раптом зрозумів: збіговисько зеків не однолике. Не минули даремно тяжкі бесіди з Булахом, Амбою та Сивим. Як діяти завтра? ЧАС і ЛОВИТВА прожектором висвітлили таємні табірні звичаї й закони, яких багато хто з обох боків «колючки» не розуміли, хоча провели тут не роки – десятиліття.

Рідко хто погодиться, що табір – віддзеркалений світ волі; світ із такою ж ієрархією, підпорядкованістю та гноб-ленням; зі своєрідною кривдою й правдою, дисципліною й мораллю; зі своїми етичними поняттями й кодексом честі; зі своєю зарозуміло-пихатою елітою та тими ізгоями, хто спить і скніє під нарами чи біля параш. Багато чого дозволяє собі еліта на волі й у зоні. Прикриваючись красним слівцем та турботою про народ, коїть свавілля.

Розділяй і владарюй – принцип древніх володарів спрацьовував безвідмовно за всіх часів. Варто лише віддати наказ: «Фас-с!». Як встояти, коли тебе зараховують до обраної Богом нації, до захисників істинної віри, до кращого соціального класу або до стану, як у старовину.

На зоні ще простіше: одна градація – масть. І собі Бугров не хотів зізнатися, що табірний розподіл не лише простіший, але в чомусь і справедливіший. Водночас і замість «враженят», «шісток» і «сук», «мужиків» і «фраєрів», «приблатнених» і «злодіїв», «шпани» й «урок» він раптом почав розрізняти, як і на волі, смердючий наріст і нормальних людей – по-табірному, путніх арештантів. Мерзота – вона не знає ні класових, ні національних, ні релігійних кордонів.

«Фас-с!» – беззвучно ворухнулися губи капітана. Не сумнівався: завтра ікластим стрибком натаскані звірі виконають волю господарів.

Несподівано, як від холоду, Бугров знизав затягнутими куфайкою плечима, покосився на Барса й Лютого. Набиралися сил вівчарки у сні. Втомлено посапував сержант, розметавши важкі кисті. Усім життям предків, сторіччями пристосовувалися ці руки до чепіг плуга чи до борони. Яка ж лиха воля вклала в молоді та сильні долоні знаряддя смерті? Хто й чому увігнав у свідомість, а то й у підсвідомість людини собачу команду «Фас-с», яку нащадок хлібороба завтра виконає бездумно? З радістю!

«Ляга-аш-ш», – знову нечутно ворухнулися губи капітана в гірко-кривій посмішці. Тут по-справжньому збагнув, чому до тих, хто, здавалося, стоїть на варті добра, справедливості й порядку, прикипіла навічно принизливо-презирлива собача кличка. Лю-ютий!

– Фас-с, лягаві! Стру-у-унко-о! Фас-с! – дихнула нічна тиша.

Від тяжкого вдиху та видиху господаря вухо Барса здригнулося, потім ледь піднялося, але сторожкого руху собаки Бугров не помітив. Він із радістю насолоджувався настояним літнім теплом і передосінньою свіжістю повітря тайги, цідив крізь стиснуті зуби і її цілющий аромат, і її бездротовий дух волі, якого не знали всі ці роки ті, хто перебував і в житловій, і в робочій зоні та й навіть по інший бік «колючки» у власному будинку. Справжню волю він відчував лише подалі від табору, у відпустці або під час погонь, коли підсвідомість вимикала сторожові кнопки команд і наказів, коли не чекав щомиті чергової НП або виклику серед ночі до вищого керівництва.

Довго не міг заснути Бугров. Згадував прибуття в табір, зустрічі з Булахом, Сивим, Макаром; іноді провалювався в короткий сон, але безпричинно прокидався та знову дрімав. Плуталися, спліталися в хитромудрі завали події, розмови, власні думки, тому вночі й ранком капітан не зміг відрізнити дійсність від сну.

На небі ще проглядали останні зірки, а сержант уже приготував чай, розігрів ведмежатину. Потім розбудив Бугрова.

– Час, товаришу копітане. Завтрі отоспімсі. – Сержант обережно торкався плеча офіцера. – Суче сім’я, мабуть, спить – кілька годинок і вигадаємо. Сплять і не чують, шо сьодні хвініш…