Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Сержант, не кваплячись, роззувся, неподалік вогню розвісив на гілках онучі. Пес поважно ходив за господарем і лише нетерпляче-задоволено виляв хвостом.

– Говору ж, счас. – Із поважною статечністю сержант сів на вивертень, засукав холоші і, як зазвичай вечорами, простягнув до Лютого ноги. Величезний пес задоволено, мов цуценя, захрипів і почав облизувати ноги господаря.

– Ти дивися, як наскочив! – Бугров здивовано хитнув головою. – Ніби мозкову кісточку підкинули.

– В-во, товаришу копітане. У саму точку! Любить єнто діло Лютя. Щеням звик, коли сам єшо з рукавичку був і палець замість мамкиної цицьки ссав. Так і пішло-поїхало.

Лютий, розуміючи, що розмова про нього, здавалося, не звертав уваги й, захлинаючись радістю, обливав ступні й гомілки господаря вогненним язиком. Барс лежав поруч із капітаном, мружив очі, скоса поглядав на Лютого, коли вимовляли його назвисько. Приємно спокійно лежати біля господаря, вдихати найдорожчий у світі запах, відчувати, як залишає втома, викликана довгою дорогою та бездоріжжям.

– Ви б, товаришу копітане, і свово привчили. Для ноги опосля устатка єнто щонайперша справа. Роками перевіряв: обіходить Лютя ніженьки, стому як рукою симєть – хоч по новій вставай і біжи… Точна справа, говору вам…

– Масаж, – відгукнувся Бугров, знову подумки повернувся до втікачів. Імовірно, і вони зараз сидять біля багаття, відпочивають або вже сплять. Не здогадуються, що чекає їх завтра.

– Во-во! По-науковому месеж, а по-нашому, по-хутірському – розтирка. Знаєте, як раніше мужик тяжко в полі працював?! Приповзе до хати ледь живий. Жонка вже балію з водою приготуєть. Обмоєть. Оботрьоть – воно й полегшаєть мужикові…

Капітан і сержант нагодували собак, повечеряли, попили чаю та лягли. Напарник відразу засопів, не встигнувши вимовити останні чотири звуки улюбленого слівця «догс…», а Бугров крутився на ялиновому гіллі. У жодній погоні такого не траплялося. Сон тікав не від утоми, а від того, що минуле, яке, здавалося, добре знав і яким пишався, перепліталося з майбутнім, із тим ще невідомим, що відбудеться завтра, коли побачать крізь приціл спини тих, за ким покликала служба. Раніше знав, як учинити. Ніколи перед останнім кидком душу не ятрили сумніви. Боявся завтрашнього дня.

Коли начальник режиму зрозумів, що йде за Булахом або Макаром, ловитва ставала не тільки тягарем, але здавалася небезпечною, наче не він переслідував утікачів, а за ним бігли люди з вівчарками й автоматами в руках. Невидимі жорстокі вороги йшли слідом. Кожен крок, немов прожитий день, пригадував у дорозі, під час привалу, навіть уві сні. День за днем згадував, переоцінював прожиті роки, але з якого боку не підступав – йому нема чого соромитися пройденого шляху. Нормальне життя. Чисте. Піонерія. Комсомол. Ніде не хитрував. Не ховався на фронті за чужі спини в лихоліття. Жили б батьки й родичі – за нього не червоніли б. Не соромилися б потиснути руку.

Бугров підвівся, сів на вивертні. Погляд поринув до невидимого в темряві джерела. Подумав, ось так і людське життя. В одного чисте й не скаламучене, як вода джерельна біля берегів, а дно пісочком або галькою посипане – без остраху пий, переходь, купайся; в іншого – як стічна канава, не те що живого ковтка не зробиш, від кип’яченого зляжеш, а берега болотисті й гнилі, ступиш – засмокче, затягне, на твердінь не виберешся, хоча на вигляд місце гарне, зеленою травичкою поросло, кущами облямоване, голос птаха із солодко-весільною піснею лунає…

Ні, не соромився Бугров прожитого. Лише при згадці про останні роки й місяці спотикався, сповільнював біг думки, ніби раптом, завирувавши на перекатах, ударилися гладкі груди хвилі об круточолі пороги, загриміли голосом чужим і незнайомим. Сфальшованим…

Бугров прислухався до незрозумілого гомону води, що розбивалася об валуни на повороті трохи нижче від стоянки. Тигра, Сивий, а за ними й Амба – ось його брили-валуни, зірвалися раптом незрозуміло звідки, навіщо. Мабуть, річці легше. Вода завжди знайде вихід: чи то обійде загату, змінивши русло, чи то зруйнує, чи то просочиться крізь перешкоду, чи то, накопичивши силоньку, здибиться, перехльосне через твердінь непромивну й понесе свої води, поступово втихомирюючи гнів і сповільнюючи біг на вільних просторах, а то й зовсім розіллється широким плесом, перекине береги й небо у свою дзеркальну гладінь, прогріту сонцем…

На валунах-порогах обривалася інвентаризація життя капітана. Як чинити далі? як викрутитися, щоб життя знову потекло рівно та зрозуміло, як тоді, на війні чи на початку служби в таборі. Щоправда, коли минув уперше вахту, завмер: стало лячно й тоскно від штабеля трупів та викладеного тілами слова «сачки». Не схвалював Бугров зайвої, а головне – безглуздої жорстокості солдатів і офіцерів стосовно зеків. Не сприймало серце й «жарти» підполковника. Але коли думав, скільки крові й сліз пролилося з вини загнаної за дріт погані, сам ліг би за спарений кулемет і тиснув, тиснув на гашетку, тиснув доти, доки не залишиться на землі жодного злодюги й ґвалтівника, зрадника й пособника фашистів. Натиснути на гашетку – у цій святій справі рука не затремтить…